Київщина пам’ятає: Віктор Терещенко з Баришівської громади загинув під Бахмутом

Загиблий Віктор Терещенко

Старший солдат мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади військової частини А4123 Віктор Терещенко на позивний "Баракуда" загинув на Донеччині

Терещенко Віктор Сергійович народився 9 серпня 1996 року в селі Морозівка Броварського району Київської області. У родині Наталії Володимирівни та Сергія Михайловича Терещенків є ще старший син Дмитро.

2011 року Віктор закінчив Морозівський навчально-виховний комплекс "Спеціалізована загальноосвітня школа 1-3 ступенів із поглибленим вивченням окремих предметів". Повну загальну освіту юнак здобув 2014 року. Навчався на "слюсара з ремонту автомобілів" у Київському професійному ліцеї транспорту. Так сталося, що за спеціальністю не працював, бо друзі покликали на роботу до інтернет-компанії "Lan Trace".

Із юних літ мав улюблене захоплення – футбол. Грав у нього завжди, постійно тренувався, був і захисником, і воротарем. За успіхи та активну участь отримав багато нагород, зокрема грамот і медалей.

Строкову службу юнак проходив у Десні, де опанував професію "зенітник". Із початку повномасштабної війни брати Віктор і Дмитро поїхали до військкомату та записалися як добровольці.

9 березня 2022 року Віктора мобілізували. Спочатку проходив навчальний вишкіл у Дівичках у військовій частині А3085, а вже наприкінці квітня брав участь у бойових діях під Краматорськом. У вересні Віктора скерували в Десну на курси. Там навчався за програмою підготовки "стрілець-зенітник ПЗРК (ВОС-104)". Згодом повернувся до Дівичок та продовжував службу там. Десь на початку березня їхню частину розформували, і Віктор потрапив до частини А4123 – 67-ї окремої механізованої бригади у 3-й механізований батальйон мінометником. 7 квітня він у складі частини відбув до Дніпропетровська, потім до Торецька, а далі –  у Бахмут, де йшли важкі запеклі бої. В одному із боїв внаслідок артилерійського обстрілу від отриманих поранень, несумісних із життям, 23 квітня 2023 року Віктор Терещенко загинув...

Війна не скасувала кохання та романтики, не дивлячись ні на що. Навпаки спонукає поспішати, бо підсвідомо кожен розуміє, що все в один момент може змінитися. І змінитися назавжди.

Одружитися Віктор не встиг, встиг лише зробити пропозицію нареченій Вікторії 1 квітня. Тоді ж запланували весілля на серпень, коли прийде в відпустку, але не судилося...

Наречена Вікторія залишилася вірною обіцяному слову та своїм почуттям. А в пам’ять про коханого набила тату, де зображена риба-баракуда (позивний Віктора – "Баракуда")...

Наші стосунки з Вітею почали дуже швидко розвиватися, швидке знайомство з батьками, для мене це було чимось дивним, я була наче у сні. Саме я знаю Вітю з тієї таємної сторони, яку він приховував від всіх, і все це я залишу в таємниці, оскільки він мене так просив. Але це надзвичайно добра, любляча людина. Мене так ніхто не кохав, і я так не кохала. За 23 дні до найгіршого дня Вітя зробив мені пропозицію, і я погодилася, а в серпні мав бути наш розпис, який так і не стався...

Але я виконала бажання Віті і посмертно взяла його прізвище – Терещенко. Він не припиняв про це говорити, бо дуже мене покохав. Вітя дав мені найцінніше, а саме – другу родину, із якими ми на постійному зв’язку. Я тепер часто приїжджаю в гості, наші сім’ї об’єдналися, хоч і пов’язала нас велика втрата...
Саме тому я з впевненістю кажу, що це мій чоловік і мої другі батьки, бо якби ми не були разом, було б іще важче. Я дуже рада, що змогла дати свою любов чоловікові, який на неї заслуговував. І що б не було, я по справжньому буду завжди вірна тільки йому. Зі мною назавжди...

У цих спогадах та словах – нескінченний біль нездійснених мрій, обірвана навіки пісня кохання та нитка роду...

Про Віктора тепло згадують його друзі-ровесники, адже підтримували дружбу з дитинства. Максим Мурзик пригадує:

Я дружив із Вітею з п’яти років. Коли згадую його в дитинстві, то завжди посміхаюся. Він був швидкий, усміхнений і мав біляве волосся, таким він і залишився, хіба що почав брити голову налисо.
Чесно, не згадаю жодної історії, із котрої не можна було б посміятися, тому що таким він був завжди – веселим. Вітя був дуже щедрим. Коли приїздив зі служби додому, завжди телефонував, просив відвезти в кафе або ресторан пообідати чи повечеряти. Любив замовляти стейк Рібай, а в місцевій корчмі любив пити вино «Кіндзмараулі» і пригощати всіх офіціантів. Ніколи не забуду, як він 1 січня 2023 року замовив всі коктейлі і шоти, котрі були у меню, і пригощав усіх присутніх.
У дитинстві ми часто гуляли разом, моя бабуся жила неподалік Віті. Ловили рибу в Леваді (місцеве озеро), будували халабуду, де потай від батьків курили цигарки, займалися тоді дуже модним спортом – паркуром. До речі, Вітя і в дорослому віці міг зробити сальто через себе, просто стоячи на місці.
Також ми разом ходили на футбольну секцію. Ми грали у футбол з дитинства і до тепер, він був чудовим захисником та голкіпером. Вітя був тою людиною, котра могла послати тебе подалі, обізвати, але ти не зможеш на нього ображатися, ніхто не міг довго на нього злитися.
Інколи ми могли по-дружньому, а інколи і ні, поборотися, і в наступну ж секунду жартувати і глузувати один із одного.
Памʼятаю, як ми влітку 2021 року поїхали на Дніпро з друзями, а він десь знайшов ціле стадо кіз і хотів одну з них подоїти. Вітя завжди допомагав, чи то потрібно картоплю посадити, чи то меблі перенести, або ж поміняти колесо в машині. Однаково добре працював і добре відпочивав.
Де був Вітя – завжди був сміх, завжди були приколи, Колись він по приколу підпалив купюру євро, не пам’ятаю яким номіналом, і сказав: "Гроші – це пилюка".
Колись він помінявся телефонами з моєю дружиною, а його троюрідною сестрою, тобто, їй віддав свій новенький айфон, а в неї забрав старий. Проте наступного дня все поміняли назад.
Ми любили, коли він приходив в гості, коли приїздив на вихідні з служби. Я ніколи не чув, щоб він на щось скаржився чи щось просив. Немає жодної людини, котра б сказала про нього погане. Коли згадуєш яким він був, то не віриться, що таких світлих добрих людей може не стати...

Друзі Іван та Аня Лисенки розповідають:

Вітя був не просто другом, Вітя був як брат, дуже щедрий, веселий та активний, завжди приходив на допомогу, часто нам допомагав із домашньою роботою: то гарбузи допомагав возити, то траву рвати, то приходив допомагати загребти город. Ще завжди допомагав крутити машину моєму чоловікові Вані, він ніколи не цурався роботи. Якось перед 8 березня він мені зателефонував і каже: "Забери з нової пошти посилку. – Яку? – Я вам подарунок замовив".
Коли ми забрали посилку, то там були дуже красиві іменні підвіски. Це був і є незабутній подарунок, бо, на жаль, він був останнім. Ще бувало, що ми останнім часом забирали Вітю з служби, а потім відвозили, завжди в машині жартували про все. Вітя знав, що я була вагітна і, коли ми бачились востаннє, то я попросила, щоб він обовʼязково повертався з війни і що в нас на нього були плани, бо ми дуже хотіли, щоб він був хресним татом для нашої донечки. Але, на жаль, так не сталося...
Вітя завжди любив всіх пригощати, жив одним днем, ніколи нічого не шкодував. Любив грати в гру "Дота", хоча і не дуже в нього виходило. Пригадую, як вперше поїхав із частини, то ми відправляли йому посилку і памʼятаю, як він вподобав десерти "Рошен", які я передавала. Потім просив їх постійно йому купувати. Ми дуже сумуємо за ним і нам дуже його не вистачає…

У таких розповідях про загиблих героїв батьки нібито залишаються десь поза кадром, хоча на них найперше обрушується ця нестерпна брила горя втрати найдорожчого – рідної дитини. Залишаються зі своїм вічним болем, який нестимуть до кінця. І лише в неспокійних снах інколи зустрічатимуться із сином...

Вічна і вдячна пам’ять Герою!