Київщина пам’ятає: Ярослав Мохонько "Ярий" загинув на Донеччині

Загиблий Ярослав Мохонько

Старший солдат 72-ї ОМБР  ім. Чорних Запорожців Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, гравець клубу американського футболу "Патріоти" Ярослав Мохонько "Ярий" загинув поблизу населеного пункту Відродження на Донеччині

Народився Ярослав 20 жовтня 1991 року в місті Біла Церква, а проживав у селі Карапиші. Навчався в Карапишівському ліцеї та Богуславському гуманітарному фаховому коледжі імені І. С. Нечуя-Левицького. Вищу економічну освіту отримав у Київському національному торговельно-економічному університеті. Жив у Києві та працював в ІТ-відділі компанії "Нова Пошта" на керівних посадах. Пригадує колега по роботі Ярослав Говорун:

Після першої зустрічі з Ярославом одразу загубився лік часу нашого знайомства. Спілкування з ним було легке та цікаве. У будь-якій ситуації Ярослав був готовий допомогти та заступитись. За весь час нашої спільної роботи відчувались його лідерські якості, адже наш колектив був готовий виконувати всі поставлені ним задачі. Ярослав насамперед був другом, а вже потім керівником. Втрата такого колеги та неймовірного друга була тяжкою для нас. Ми завжди будемо пам'ятати Ярослава, згадуючи позитивні та теплі події, пов’язані з ним.

Ще один колега Артем Коваль також поділився спогадами про Ярослава:

Ми з Ярославом познайомилися на роботі в "Новій Пошті". Він прийшов туди працювати 2015 року після демобілізації з АТО/ООС. Саме в той період весни він часто їздив на похорони побратимів і було видно, як важко їх переживав. Він не любив розповідати, через що йому довелося пройти. Ми в той час плідно працювали в команді техпідтримки, спілкувалися. Згодом стали дружити родинами. Звісно, йому було важко звикати до цивільного життя, тому ми всіляко намагалися його відволікати, щоб йому менше думалося. Ярослав був кремезної статури, мав вольовий характер, вів активний спосіб життя. Мабуть, тому його якось один із наших співробітників покликав у секцію американського футболу. Він став членом команди та брав участь у змаганнях із цього виду спорту.
Ярослав дуже любив свою дружину та донечку, завжди ставив інтереси родини понад усе. Сум і безмежний жаль... І велика гордість. Вічна слава і пам’ять Герою!

Ярослав був активним учасником Революції Гідності на Майдані Незалежності, а одразу після оголошення про проведення антитерористичної операції воював у складі 72 ОМБр ім.Чорних Запорожців. Під час АТО/ООС військовий перебував у найгарячіших точках, починаючи зі звільнення Маріуполя, Волновахи, потрапив до Ізваринського котла, де отримав поранення хребта та контузію. Підлікувавшись, взявся волонтерити, допомагав побратимам добувати все необхідне. 

Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав разом із побратимами одразу ж приєдналися до 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.
Згодом, використовуючи напрацьовані волонтерські зв’язки, зумів дістати своїм бійцям амуніцію, провізію, транспорт, ще й, попри звання старшого сержанта, узяв на себе командування взводом ВОП 371.

Військовий керував відділами, що боронили від нападу ворога на столицю України міста Києва в селі Розівка Броварського району, селі Савенки Вишгородського району. Після визволення Київщини проводив навчання для новачків на полігоні під Білоруссю, трохи згодом відбув на Схід України та тримав оборону в напрямку Донецької області Бахмутського району.

26 червня 2022 року поблизу населеного пункту Відродження Бахмутського району Донецької області захисник потрапив в засідку ворожого ДРГ, де отримав травми, несумісні з життям. Ярослав разом із трьома бійцями-добровольцями вступили в останній нерівний бій з рашистами, завдяки чому вдалося попередити побратимів, втримати зайняті ЗСУ позиції на стратегічному напрямку та стримати окупанта до підходу основних сил. Ніхто з бійців, на жаль, не вижив.

Два сини і батько з родини Мохоньків стали на захист України. Батько – Олександр Петрович Мохонько "Дарк" – учасник Революції гідності 2013-2014 рр. Після призову "Ярого" в 2014 році Олександр став волонтером, а після виходу з оточення і поранення сина, стали волонтерити разом. 2015 року "Дарк" мобілізувався добровольцем у полк спеціального призначення "Азов" на посаду стрільця-штурмовика, згодом, після реформування полку "Азов" звільнився та у 2016-2018 роках служив добровольцем у роті спеціального призначення УДА "Чорний туман" на посаді кулеметника. Із початку повномасштабного вторгнення у 2022 році разом із сином Ярославом добровільно брав участь у бойових діях в складі 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців на посаді кулеметника відділення. Разом обороняли Київ,  давали гідну відсіч ворогу аж до межі білоруського кордону. Трохи згодом, після навчань на полігоні, відправились на Схід, зайнявши оборону в селі Клинове Бахмутського району Донецької області. Після загибелі сина захисник відправився добровольцем в сторону Херсону мінометником. Нині Олександр активно волонтерить, допомагає ЗСУ, намагається влаштуватися в бойову структуру, на жаль, у зв’язку з непризовним віком це складно зробити.

Заслуги батька перед Україною оцінені нагородами та відзнаками, серед яких:

• Медаль "Учасник бойових дій";
• Медаль "Учасник АТО"; 
• Почесна відзнака "За оборону Маріуполя"; 
• Медаль "За участь в Антитерористичній операції"; 
• Медаль "За оборону рідної держави"; 
• Медаль "Сильному духом";
• Медаль "За жертовність і любов до України";
• Відзнака Президента України "За гуманітарну участь в Антитерористичній операції".

Відважний батько зміг виховати гідних та мужніх синів-захисників. Ще один син також захищає Україну. Мама Валентина Львівна отримала "Орден матері бійця АТО" навесні 2019 року. Чекає з далеких доріг своїх рідних захисників та оплакує загиблого сина.

У Ярослава Мохонька залишилася дружина Наталія, із якою познайомилися ще в коледжі, довго зустрічалися, доки одружилися, та трирічна донечка Ніка, яка навряд чи запам’ятає тата живим через надто юний вік. Тато тепер став для неї янголом на небі.

У рідному селі іменем героя названа вулиця, де він проживав.
За сміливість та відданість воїн неодноразово був відзначений військовим керівництвом. У переліку нагород:

• Почесна медаль "За поранення в бою" (2015);
• Відзнака Президента України "За участь в антитерористичній операції"(2016);
  
• Почесна відзнака "За оборону Маріуполя" (2019);
• Медаль "Чорних Запорожців" (2019);
• Медаль "За жертовність і любов до України" (2020);
• Орден "За мужність" ІІІ ступеня, посмертно (2022).

Близько десяти однокласників Ярослава стали воїнами ЗСУ, б’ються на різних фронтах війни. Двоє з них віддали життя за Україну. Класна керівниця Орися Федорівна Щербина про кожного зі своїх учнів знає та розповідає як про рідних, бо й сама нещодавно втратила сина на війні:

Часто можна почути, що Бог забирає кращих. Я б сказала по-іншому: кращі завжди  ідуть туди, де найважче, найспекотніше, під кулі і гради, аби захистити рідну хату, цілющі трави і городину,саджену матір’ю, найріднішу донечку і дружину, захистити її Любов. А ще батьківське благословення – захистити рід, народ, Україну.
Ярослав Мохонько завжди був одним із перших в рядах борців. Ніколи не був "сам за себе", завжди стояв за всіх. Так жив на цій землі, так героїчно і покинув рідну землю, яку любив понад усе. Гортаю сторінки шкільного альбома. На всіх світлинах  добрі очі хлопчини – веселого, спортивного, акуратного, виваженого. То на шкільних святах, то на спортивних змаганнях, то на екскурсіях – скрізь світлий, романтичний. Ось він біля батьківської хати під білим цвітом вишні, а то в очеретах із вірним другом вівчаркою, яку вимріяв і отримав у подарунок. А ось фотографія уже солдата строкової служби. Завжди хотів бути військовим. Перша мрія бути пожежником не здійснилася, хоч і готував  себе наполегливо. По закінченню школи вступив до Богуславського гуманітарного коледжу імені Нечуя-Левицького на економічний факультет. А восени 2010 був призваний до лав ЗСУ. Енергійний, настирливий, заповзятий – таким був сам і бажав своїм однокласникам, однокурсникам бути такими ж. Майдан покликав  Ярослава знову стати в ряди тих, хто виборював свободу і незалежність держави. А 2014 року одним із перших став на захист східних рубежів України. Визволяв Маріуполь, потрапив у оточення під Ізвариним, вистояв. Повернувся. Пригадую, як разом із батьком Олександром заїхали додому. Вперше не вимовив ні слова. Тільки тужні, повні глибокого суму очі безмовно говорили. На мить здалося, що війна зламала дух. Але ні, тільки загартувала воїна. Мовчазний, але сильний, не зупинився. Одним із перших у лютому 2022 року пішов добровольцем захищати Київщину. Поруч завжди батько. Оберігав синів там, де тільки Бог всесильний зберегти життя людини. 
Ярику, Яську! Ти завжди будеш нашим світлом, вірою і правдою. Переконана, що на небі душі загиблих стають ангелами-охоронцями для тих, хто боронить рідну землю. Ти гідний нести звання Героя України. Тебе не забудемо. Ворогу не пробачимо.

Добра знайома та подруга родини Мохоньків Наталя Камо розповідає:

Пам'ятаю його, як відкритого, щирого, доброго і сміливого хлопця. Завжди гостинний. Коли приходили в гості, завжди чимось пригостить: кавою, чаєм, смаколиками, ліщиною, ще й полущить, зріже і подарує якусь троянду з куща... Дуже запам'яталося, коли запросив мене на гру з американського футболу, яким він займався (це була своєрідна реабілітація), дуже самовіддано грав, приділив увагу всім запрошеним гостям, дуже комфортно з ним було всім. Про АТО/ООС розповідав спокійно, неохоче, ніби нічого такого надзвичайного він не чинив, хоча ми всі добре знаємо і розуміємо, через яке пекло він пройшов, як виходили з оточення...  Дуже любив тварин. Завжди біля нього хтось терся якийсь котик чи собака. Скромний, мужній, справедливий, хоробрий, добрий, щирий – таким був Ярослав "Ярий", таким і залишиться...

Командир роти Зумер С.В., розповідаючи про Ярослава, наголосив на тому, що він був справжнім бойовим командиром, що тільки завдяки таким, як "Ярий" буде перемога, важка, але перемога:

Коли у мене запитують, що треба для перемоги, яка техніка, зброя, я завжди відповідав і буду відповідати: спочатку потрібно правильно розставити людей, командирів, не просто офіцерів, а командирів-лідерів. "Ярий" був саме таким, лідером не тільки у взводі, а й в роті, батальйоні, бригаді. Його знали, поважали всі, із ним можна було спілкуватися на будь-які теми, почути розповіді про особисте, про війну.

Ще один побратим "Хакер" так сказав про Ярослава:

Ми були як цілий організм, а "Ярий" був мозком. Його знали, його поважали, йому довіряли, до нього за допомогою зверталися з інших відділень, він був батьком та другом для кожного. Його мужність вражала кожним словом, кожним вчинком. Я гордий з того, що був знайомий із ним. Пам’ять про нього залишиться назавжди. Це дуже тяжка втрата для усіх нас. Він, як ніхто, заслуговує на шану.

Не зважаючи на те, що українці підтримали присвоєння загиблому захиснику Ярославу Мохоньку звання Героя України (посмертно) та підписали необхідну петицію, після розгляду Президентом України, на жаль, петиція не набула сили. Варто додати, що до Президента з цього питання звертався з клопотанням також Митрополит Київський і всієї України, предстоятель ПЦУ Єпіфаній. Військове керівництво частини, де служив Ярослав Мохонько також чомусь проігнорувало подвиг захисника і не подало клопотання. 

Самому Ярославу вже нічого не потрібно. Але потрібна шана і пам’ять про нього його маленькій донечці, його згорьованій дружині, його мамі, татові та брату, які продовжують захищати Україну з надією і вірою в те, що жоден герой, жоден безстрашний подвиг не будуть забуті та обезцінені.