Київщина пам’ятає: бійці 72-ої ОМБР ім. Чорних запорожців Олександр Дзех, Олександр Дудченко та Олександр Юрченко

Сьогодні, 19 липня, ми вшановуємо пам'ять трьох Героїв, які загинули, захищаючи кожного з нас, але завжди житимуть в наших серцях як мужні захисники Батьківщини та вірні сини українського народу

Від самого початку війни Олександри пішли на фронт і були направлені в 72-у окрему механізовану бригаду Збройних Сил України. Після кількох місяців перепідготовки їхній підрозділ із позивним "Надєжда" відправили у Донецьку область. 17 липня 2014 року вони прибули у село Солнцево, 18 липня – в Амбросієвку, а 19 липня вже отримали наказ збиратися на виїзд, супроводжувати колону.

"19 липня о 4 годині ранку отримали наказ. Почали перевіряти БМП, а вона несправна. Видали іншу. Допоки відрами переливали солярку, колона пішла вперед. Довелось її наздоганяти. Рухалися не по основній дорозі, а манівцями. На броні їхав я, Саша Дудченко, Дзех Саша, Денис… Вийшло так, що основна колона пішла на Степанівку, а нам наказали їхали на Маринівку. Там нарвались на засаду. Через два роки після тих подій дізнався, що то був відволікаючий маневр: щоб ворог виявив нас і не помітив основної колони. Першим впав Саша Дзех, по ньому вцілив ворожий снайпер. Він сидів біля мене, тому нас обох залило його кров’ю. Другим загинув старший лейтенант Олександр Юрченко, який сидів у башті. Потім біля мене вибухнула граната, яку випустили з підствольного гранатомета. Оглушений вибухом, кричу водію Вані: "Їдь! Куди-небудь, але їдь!!!". Куди подівся Олександр Дудченко, я не побачив, але на броні його вже не було. Іван рвонув, я насилу втримався. Їдемо, а нам услід стріляють. Ніби відірвались. Але ж попереду блок-пост, а над ним ДНР-івський прапор. Кричу водієві: "Іване, бігом розвертайся!". Той і без мене все бачить, різко розвертається і дає по газах. Я не втримався, злетів із броні, упав на землю. Піднявся, озирнувся. БМП вже далеко, не наздогнати. А від блок-поста вже сєпари біжать до мене. Не знаю, звідки сили взялись, побіг до кукурудзяного поля, впав. За мною вороги не пішли, може, злякалися. Я відсидівся до темноти, а потім почав пробиратись до наших. Слава Богу, дійшов. У той день наш екіпаж недорахувався трьох Олександрів", – згадує Михайло, бойовий побратим хлопців.

Олександр Дудченко

Була інформація про те, що Олександр Дудченко не загинув, а поранений і потрапив у полон. Майже три роки батьки не втрачали надію знайти сина живим. Але в травні 2017 року завдяки діяльності управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ після тривалих виснажливих пошуків було знайдено поховання Олександра поблизу села Маринівка Донецької області. Військовий був ідентифікований за ДНК-тестом. 

Він народився 23 березня 1988 року у Борисполі.

"Завжди був готовий допомогти. Треба було б прикрити собою друга – не задумався б, життя віддав… Був за справедливість. Знаєте, він з тих, хто в біді не покидає. Друзів у школі мав багато. Ніколи не була свідком, щоб із кимось сперечався, завжди мене питав: "Може, допомога потрібна, то ви скажіть… Все для вас зроблю". Мріяв про службу в армії. Так і казав: "Я в армію хочу! Закінчу школу – служити піду!", – розповідає класний керівник Олександра, Валентина Богдан.

Після закінчення гімназії "Перспектива" хлопця призвали на строкову службу. Після цього повернувся до рідного міста і там працював. Коли розпочався Євромайдан, пішов підтримати акцію протесту, став одним із активістів. З початком війни повістки не чекав, а добровільно пішов до військкомату.

1 липня 2017 року Олександра Дудченка поховали на Алеї почесних поховань на Рогозівському цвинтарі у рідному місті.

Указом Президента України № 318/2017 від 11 жовтня 2017 року, "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку", Герой був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Олександр Дзех

Дзех Олександр Віталійович народився 19 серпня 1974 року в селі Бузова Києво-Святошинського району.

У 1988 році закінчив 8 класів середньої школи села Бузова, потім – училище та Національний аграрний університет (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування України).

Після навчання проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Після служби в армії служив у спеціальному підрозділі Міністерства внутрішніх справ України "Беркут", згодом працював охоронцем.

20 червня 2014 року був мобілізований Києво-Святошинським районним військовим комісаріатом Київської області до лав Збройних Сил України. Старший сержант Дзех служив командиром гранатометного відділення 72-ї окремої механізованої бригади. Поховали Олександра в рідному селі Бузова.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Герой був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Олександр Юрченко 

Юрченко Олександр Олегович народився 10 серпня 1971 року в місті Запоріжжя. Мешкав у селі Абрамівка Вишгородського району.

17 березня 2014 року був мобілізований Вишгородським районним військовим комісаріатом до лав Збройних Сил України. Старший лейтенант Юрченко служив командиром взводу механізованої роти 72-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Похований Олександр на Кушугумському кладовищі в місті Запоріжжя. Родина бійця вважає його зниклим безвісті.

Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", Герой був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).