Начальник медичного об’єднання МВС Київщини Юрій Сак: Коли почалася пандемія, мені жоден молодий лікар не сказав, що боїться працювати

Юрій Сак

У розгорнутому  інтерв’ю виданню "Моя Київщина" керівник Територіального медичного об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Київській області Юрій Сак розповів про різницю роботи у цивільній та відомчій медицині, роль українських лікарів у боротьбі з коронавірусною інфекцією в Італії, а також складний процес "омолодження" закладу, яким він керує

- Розкажіть трохи про себе, де та коли Ви навчалися?

- У 1996 році я вступив до Херсонського медичного училища, яке закінчив у 2000 році з "червоним дипломом". Із того часу почалася моя професійна кар’єра в медицині. До речі, моя мати, бабуся та тітка теж медики, що посприяло вибору професії. Після училища однією з найкращих можливостей реалізуватися була робота фельдшером на "швидкій". Розподілення медичною сестрою, або фельдшером в якусь лікарню, не давало тих можливостей, того об’єму інформації та клінічних випадків, які трапляються при роботі на швидкій допомозі. У Херсоні я працював пів року в кардіореанімаційній бригаді та паралельно готувався до вступу в медичний університет.

Я вирішив навчатися в Чернівецькому медуніверситеті, бо в цьому місті проживали мої дідусь із бабусею, звідти родом моя мати. В університеті гарно себе зарекомендував, уже з 2 курсу брав участь у різноманітних олімпіадах, а на Всеукраїнській олімпіаді з анатомії наша команда зайняла 6 місце. Учитися було легко, бо отримав хорошу базу в медичному училищі. У Чернівцях я навчався 4 роки, після чого мені запропонували продовжити здобувати освіту в Києві.

- Можете розповісти детальніше про цей період?

- Успішно пройшов співбесіду і мене готові були відразу взяти на навчання, але я не одразу наважився. Спочатку трохи злякався, але через деякий прийняв рішення і все ж став студентом 5 курсу Київського Національного медичного університету. Саме у столиці на той час знаходився весь професорський склад, ті вчителі, книжки яких я читав. Інтернету ще не було, тому ми приходили до бібліотеки і шукали весь необхідний матеріал у підручниках. У 2006 році я закінчив НМУ ім. О.О. Богомольця з "червоним" дипломом. Він давав тоді пріоритет при розподіленні та виборі професії. Я зупинився на хірургічній спеціальності, а саме – урології.

Мене направили до Бородянки на посаду лікаря-уролога, де я проходив заочний цикл інтернатури, а очний цикл – у Київській обласній клінічній лікарні. Паралельно з інтернатурою я вступив на заочну форму навчання на юридичний факультет Національного авіаційного університету.

У 2008 році, після закінчення інтернатури, почав працювати лікарем-урологом. Також підробляв лікарем-координатором у страховій компанії, бо на той час був одружений та мав сина. Спочатку це були нічні чергування з метою додаткового заробітку. Тоді я зіткнувся зі страховим бізнесом та страховою медициною зокрема. Починав із посади лікаря-координатора, згодом мене помітили інші страхові компанії та запропонували перейти на посаду андеррайтера (оцінщик ризиків при оформленні страхового полісу). Графік був напружений: у першій половині дня працював у страховій компанії, а ввечері – лікарем-урологом у приватній клініці.

- Звідки з’явилося бажання отримати юридичну освіту?

- Це давало додаткові можливості у страховій сфері, адже комбінація освіти лікаря та юриста зустрічається дуже рідко. Закінчивши юридичний факультет, мене підвищили до керівника андерайтерів у департаменті оцінки страхових ризиків, у моєму підпорядкуванні було 5-6 людей. Також паралельно займався оцінкою ризиків і врегулюванням страхових випадків. Якщо щось траплялося з людиною, вона хворіла чи помирала, у мої обов’язки входило вивчення медичної документації та юридичної сторони питання, а після – прийняття рішення виплачувати кошти, чи ні.

Якщо людина була застрахована від нещасного випадку, то суми компенсацій могли сягати більше 100 тисяч доларів, які потім отримували родичі. Це були дуже великі кошти, а від мого рішення залежало чимало. Після кризи та революції 2013-2014 років ринок страхових послуг дуже просів, адже в людей не було достатньо коштів, щоб із легкістю купувати страхові поліси.

- Як у подальшому складалося Ваше життя?

- Я вирішив піти служити на користь держави. Звільнився зі страхової компанії та пішов на військову службу, потрапив до спецпідрозділу і продовжив займатися медициною. У 2014-2017 роках займався безпосередньо медичною практикою, але вже на військовій службі, став начальником медичного відділу.

У 2017 році мені запропонували піти до Центральної поліклініки МВС України завідувачем хірургічного відділення. Коли я прийшов на цю посаду, то побачив справжню відомчу медицину, бо до того часу лише чув про неї, але не знав, як вона працює. На посаді завідувача хірургічним відділенням працював рік, після чого мені запропонували посаду заступника керівника з медичних питань.

- Існує стереотип, що відомча медицина для обраних. Чи дійсно це так?

- Щоб потрапити у відомчу медицину, потрібно було мати або серйозний авторитет, або знайомих. Сюди не можна було потрапити без 8 років загального стажу в лікарнях, а також гарних рекомендацій та характеристик. Це все в мене було: практика, досвід, друга вища освіта, саме тому мені й запропонували посаду заступника, адже треба було поєднувати юридичний і медичний напрямки.

Мене дуже здивувало, що тут контингент лікарів був старше 60-65 років. На той момент вже перезавантажувався керівний склад у МВС України, приходили на посади люди в 35-40 років. Керівництво ставило завдання, а з їх виконанням були проблеми, бо деякі не володіли комп’ютером та сучасними знаннями. Коли прийшов новий міністр, було зроблено акцент на тому, що завдання, яке раніше можна було зробити за тиждень, треба виконувати за пів години. Тоді я побачив, що ми просто не можемо з цим упоратися.

Будівля Територіального медичного об’єднання МВС Київщини

Коли я тільки прийшов на цю посаду, тут працював лікар-інфекціоніст поважного віку – 86 років. У нас немає закону, який би забороняв людині працювати так довго. Я звернувся до керівника з пропозицією, що потрібно наймати молодих спеціалістів, щоб вони набралися досвіду старших колег. Але на той момент не було тієї підтримки, на яку я розраховував.

Через рік керівника закладу звільнили. Спочатку запропонували вакантне місце іншому кандидату, але він відмовився, а потім уже мені. Протягом трьох місяців я був виконуючим обов’язків керівника. Колектив із насторогою віднісся до мого призначення. Моя позиція була наступна: хто працює, у нього все буде добре, а хто не хоче чи не може – будь ласка, нехай шукає собі інше місце роботи.

- Які були перші кроки на посаді керівника?

- Спочатку я всіх зібрав на розмову, щоб зрозуміти з ким працюю. Мої знання та досвід дозволяють спілкуватися зі спеціалістами у будь-якій галузі. Але якщо я кардіологу задаю питання і даю прочитати кардіограму, а він не може цього зробити, виникає питання, що він робив на цій посаді 20 років? Саме 20 років тут колектив не змінювався взагалі: люди або йшли на пенсію, або вмирали, але добровільно звідси ніхто не йшов.

Справа в тому, що у відомчій медицині заробітні плати кращі, вона атестована, є хороші пільги. Частина колективу мене підтримала, бо зрозуміли, що ми дуже відстали від приватної медицини і не створюємо конкуренцію на ринку надання послуг. Ми почали впроваджувати у відомчу медицину платні послуги, щоб люди йшли до нас лікуватися, щоб якось наповнювати бюджет. Так ми почали заробляти на поточні ремонти та мінімальні закупівлі. Людина, яка готова заплатити гроші, хоче отримати сервіс, професійну консультацію, вона хоче лікуватися в більш менш пристойних умовах.

Частина колективу говорила, що вони працюють понад 20 років і все було добре, а прийшов не зрозуміло хто і почав робити "революцію". Проте знайшлися лікарі та медсестри, які мене підтримали. За 3 роки нам вдалося омолодити колектив.

- Де Вам вдалося знайти нові кадри?

- У мене був принцип, що я готовий взяти людей з вулиці без ніяких знайомств, без ніяких коштів. Але була вимога, що на співбесіду приходять лікарі після того, як поспілкуються з моїми заступниками. До речі, це люди з досвідом, гарною репутацією і "розумніші" за мене. Зараз однією із заступниць є Тетяна Сікорська – кандидатка медичних наук та чудовий спеціаліст у функціональній діагностиці. До того як стати заступницею, вона попрацювала в нашому колективі протягом трьох місяців. Якщо я хочу тут щось будувати, то мені потрібні люди, які будуть підказувати та допомагати.

Співбесіду із заступниками проходять далеко не всі, приблизно 1 із 15 претендентів. Лікарі та медсестри хочуть у нас працювати, адже у відомчій медицині заробітні плати значно більші, ніж у районних лікарнях. Таким чином ми набрали молодих працівників, яким по 25-30 років.

У мене була така насторога, що люди з сьогоднішньою освітою мають дещо слабші знання. Я вважав, що Болонська система, яка запроваджена в медицині, програє тій системі, за якою навчалися раніше. Але поспілкувавшись з лікарями, що приходили на співбесіду, я зрозумів, що дійсно у молоді досить непогані базові знання.

- Із якими викликами зіткнувся Ваш заклад, коли почалася пандемія?

- Завдяки тому, що ми суттєво омолодили персонал, нам вдалося створити заклад, де кожен працює на своєму місці. Коли почалася пандемія, мені жоден молодий лікар не сказав, що боїться та не вийде на роботу.

У 2020 році поступило завдання від МВС відібрати 2 людини із нашого закладу, які повинні вилетіти до Італії з метою боротьби з ковідною інфекцією у провінції Ломбардія. На той момент ми тільки починали набирати молодих лікарів, тому співробітники були переважно пенсіонерами. Я усіх зібрав та сказав, що є таке завдання і потрібно вилітати до Італії, але ми достеменно не знаємо, що це за інфекція. Я побачив здивовані обличчя людей, які не звикли виходити із зони комфорту. Саме тоді я зрозумів, що не можу розраховувати на той колектив.

- І хто ж тоді полетів до Італії?

- Я доповів керівництву, що ніхто не має бажання полетіти, окрім моєї заступниці Олени Ісаєвої, а також запропонував свою кандидатуру. Мене взяли, а от Ісаєву ні, адже потрібні були лікарі віком до 40 років, бо старші люди важко переносили хворобу.

 По прильоту ми потрапили на військовий аеродром, де нас зустріли представники італійського посольства та наші консули. Тільки на території Італії ми зрозуміли, що тут відбувається щось серйозне, адже автобани були пусті взагалі, а за 40 хвилин польоту над країною ми побачили лише декілька авто. Потім нам розповіли, що італійці "закриті" вдома, а якщо хтось порушить карантин, то заплатить 500 євро штрафу. І в подальшому це спрацювало.  

Світлини Юрія Сака з Італії

Нас відвезли до госпіталю у провінції Марке, і там ми побачили масштаби того, що відбувається. Лікарям видали посвідчення, яке дало право пересуватися по місту, але неподалік лікарні. Якщо ти просто гуляєш, то так само можуть оштрафувати. Там я зрозумів, що таке карантинні обмеження, як вони мають застосовуватися й контролюватися правоохоронними органами.

- Скільки людей від МВС їздили в Італію?

- Із відомчої медицини було 10 людей та ще 10 цивільних, до яких потрапили навіть студенти університету. Я не знаю, які були критерії відбору, але мене трохи здивувало, що серед досвідчених лікарів були студенти 3 та 6 курсу. Вони виконували роботу на рівні волонтерів, медсестер та санітарів.

- Що робили українські лікарі в Італії?

- Ми протягом 3 тижнів працювали в госпіталі з ковідними пацієнтами, за цей час побачили багато смертей від інфекції. Вона відрізняється тим, що людина знаходиться у повній свідомості й розуміє, що з нею відбувається. Були такі випадки, коли пацієнти дзвонили своїм родичам, щоб попрощатися. А потім ми те ж саме побачили в Україні. З Італії ми передавали протоколи лікування, які застосовували, хоча тоді ніхто достеменно не знав, як правильно лікувати хворих.

На сьогоднішній день ми застосовуємо препарати, що дійсно допомагають. А тоді використовували і протималярійні препарати, і протипухлинні, аби хоч чимось допомогти. Саме в Італії ми вперше побачили, як використовують ПЛР-тести, які потім і в нас з’явилися. Нам показали, що таке сучасна лабораторія, коли береться кров у пробірку, на неї чіпляють штрих-код, а потім ця пробірка ставиться у лоток і потім рухається спеціальними доріжками. Таких сучасних лабораторій у нас я не бачив.

Ми тоді розуміли, якщо Covid-19 буде і в Україні, але ми можемо не впоратися, адже рівень оснащеності лікарень у нас набагато слабший, порівняно з Італією. Відразу хочу сказати, що італійці боролися за кожного пацієнта: середній вік хворого там був 87 років, найстаршому пацієнту було 102 роки, а наймолодшому – 46 років.

- Чи розповідали Вам, чому в Італії відбувся такий спалах інфекції? 

- Нам потім розповіли, що в провінції Ломбардія стався спалах через два тижні після проведення Чемпіонату країни з баскетболу. Саме під час таких заходів і відбувається масове зараження вірусом. Лікарі розповідали, що коли епідемія в Італії тривала 3-4 місяці, то вони вже тоді почали вивчати всі аспекти цієї хвороби, зокрема рівень антитіл, коли вони з’являються та коли зникають, а про вакцину взагалі мова не йшла.

- Що відбулося після повернення в Україну?

- Прилетівши звідти, ми ділилися їх досвідом у відомчій медицині. Також мене запрошували на програму "Свобода слова", де ми активно обговорювали цю тему. На сьогоднішній день, можу сказати, що в нашому закладі не помер жоден пацієнт. Спочатку ми брали тільки відомчих пацієнтів на лікування, а потім, коли кількість хворих наростала, отримали завдання приймати всіх із важкою формою.

Повернувшись з Італії, ми продовжили набирати молодий колектив, а цей процес триває й досі, адже є вільні вакансії. Я запрошую лікарів та медсестер, які вважають себе гарними фахівцями в якомусь напрямку, на співбесіду, якщо ви підійдете нам, то будемо працювати.

- Як триває процес вакцинації у відомчій медицині?

- Нам вдалося досягти успіхів завдяки молодому колективу, адже у цій справі потрібно володіти комп’ютером та постійно бути на виїздах. Зараз у нас працюють три бригади в області, а також три бригади безпосередньо у закладі. За останні декілька місяців ми вакцинували повністю усі військові частини, які до нас прикріплені, працівників поліції Київської області. У зв’язку з тим, що ми виконуємо завдання якісно та вчасно, ми почали проводити вакцинацію прикордонників, які не належать до нашої сфери, а також працівників ДСНС.

На початку вакцинації міністр поставив завдання провести інформаційну компанію, щоб люди не боялися. Була необхідність їхати в кожну військову частину, у кожен райвідділ поліції, спілкуватися з людьми та пояснювати їм про необхідність вакцинації. Я зрозумів, що потрібно їхати мені, або комусь із заступників, тому що люди хочуть бачити людину з досвідом, яка знає, про що говорить.

Я вакцинував керівника Нацгвардії Миколу Балана та його всіх заступників. На сьогоднішній день нами підібраний колектив, який готовий виконувати всі завдання, що ставляться керівництвом. Але при цьому залишаються незадоволені особи, які сумують за минулими часами, коли їм було по 30 років і все життя попереду, а зараз прийшов молодий керівник, який зруйнував їхні мрії.

За час перебування на цій посаді я зрозумів, що мені потрібна ще одна освіта. Я вступ до МАУПу на факультет державного управління та здобув третю вищу освіту, захистив кандидатську дисертацію з державного управління. Після повернення з Італії, міністр Арсен Аваков мені вручив відомчу відзнаку "Іменний годинник", а Президент України – державну нагороду медаль "За працю та звитягу". У цьому ж році я отримав звання "Заслужений лікар України". Усі мої нагороди – це маркер для колективу: вони бачать, що відзначають керівника, а значить будуть старатися і в них все вийде.

- Окрім кадрів, чого ще не вистачає цьому закладу?

- Я не скажу, що чогось не вистачає. Хотілося би трохи більше фінансування, щоб оновити обладнання, меблі, а також зробити ремонти. Але на сьогоднішній день, кадри – це основне питання. Іноді так буває, що приходить молода людина працювати, а через місяць звільняється, а потім я дізнаюся, що дехто зі "старої гвардії" щось наговорив чи залякав, а людина повірила і пішла. Зі мною так само було, коли я прийшов сюди.

Все не так просто, як здається, тут пов’язано дуже багато політичних, соціальних та інших питань. На мене багато писали скарг, за три роки було 10 перевірок із Держпраці. Розумієте, коли людина пропрацювала на одному місці 20 років, яку не можливо було навіть "віником вигнати", а після звільнення не може знайти собі нову роботу, складається враження, що сенсом її життя стає тільки писати скарги, або подавати до суду. Сюди навіть привозили "молодчиків", щоб вони зі мною розібралися.

Коли я тільки прийшов, у цьому закладі було набагато більше керівників, ніж лікарів. Я скоротив штат, адже мені не потрібно стільки заступників та завідувачів відділень. По-перше, це економія бюджетних коштів, по-друге, ці люди приходили і нічого взагалі не робили. У нас раніше працював стоматолог Паліщук, який був навіть завідувачем стоматологічного відділення: він зараз через суди намагається довести, що його скоротили незаконно. Розповідає, ніби я ображав його, а потім вигнав.

- А чому у Вас виник із ним конфлікт?

- Загалом хочу сказати, що люди, з якими нам довелося попрощатися, отримували державну заробітну плату, але весь час присвячували тому, що приймали тільки "своїх" пацієнтів за гроші. Як керівник закладу я сказав, що такого більше не буде, а якщо хтось хочете заробляти, то це буде як у приватній клініці: лікар працює, але частина прибутку залишається в установі, де він офіційно працевлаштований. Але цим можна було б займатися тільки у вільний від основної роботи час. Їм це було не вигідно, тому вони почали говорили, що швидше приберуть мене з посади, ніж підуть на нові умови.

Схема Паліщука була дуже проста: у нього був ще один кабінет, наче у Броварах, і коли до нього сюди приходила людина лікувати зуби безкоштовно, наприклад поліцейський, він розповідав, що ситуація у нього погана, а тут стареньке обладнання, і направляв їх до іншого офісу, де лікував за гроші.

А інструменти, щоб не купляти, він брав із цього закладу. Про це все ми дізналися потім, адже його колеги боялися про це говорити, вони не розуміли хто з нас все-таки піде. Так само було і з масажисткою: в особовій справі написано, що вона тренер по греблі, а місячні курси по масажу вона закінчила 10 років тому. Але, щоб працювати масажистом, є певні вимоги до посади, зокрема середня медична освіта, якої в неї не було. І ще одне: протягом останніх 10 років тут працював заступник з економічних питань без економічної освіти, та й без вищої освіти взагалі.

- Але ж це не завдання керівника, достеменно знати, у кого які документи в наявності, цим має займатися інша людина…

- Керівник несе повну медичну, адміністративну та кримінальну відповідальність за те, що тут відбувається. Я вирішив перевірити у працівників наявність діючих категорій, тому поставив відповідне питання керівнику кадрової служби. Він мене запевнив, що все добре, а чергова перевірка виявила, що тут працювали 10 осіб без зазначених категорій.

Інформація, що люди не пройшли курси і треба знімати надбавки, із відділу кадрів не передавалася до бухгалтерії. Потім виявилося, що в когось 30, 50, або 100 тисяч гривень переплати за рік за "міфічні" категорії, а штрафи накладалися на мене та головного бухгалтера. Я сказав кадровику, що це тільки його провина, тому й штрафи повинен він сплачувати. Зараз він теж звільнений та судиться зі мною. Я можу пояснити кожне своє рішення щодо звільнення колишніх працівників.

- Як рухаються справи у судах?

- Ми програли суд зі стоматологом Паліщуком, тому що він "домовився" у суді, щоб його поновили на посаді та виплатили кошти. Представники лікарні, які їздять до суду, там почули, що завдання тільки одне – "розвести" лікарню на гроші.

Окремо можу сказати за профогляди: працівники поліції повинні їх проходити щорічно, а вони сюди навіть не приїздили, а просто передавали гроші, щоб їм тут все позаписували. Коли я це питання почав підіймати, то всі говорили, що так було завжди і не потрібно щось міняти. На жаль, ситуація складається так, що коли намагаєшся щось зробити, то обов’язково стикаєшся з певними труднощами.

Зараз приходять працівники поліції, які тут обслуговуються по 10 років та відмічають, що змінилася дисципліна та з’явилися черги. Чому? Раніше сюди ніхто не їхав, або їхали, щоб завести гроші за лікарняні листи чи профогляди. І саме цікаве, що всіх це влаштовувало. Такі підходи породили багато проблем, які ми зараз поглинаємо.

Люди, коли звільняються з лав поліції чи Нацгвардії по хворобі, отримують досить непогані виплати. Коли людина служить, вона купляє тут довідки про те, що здорова, аби дослужити до якогось віку, а паралельно купляє в інших закладах довідки про хвороби, щоб звільнитися і отримувати гроші. Ось тут повинні бути внесені зміни до законодавства, щоб прикріплені до відомчого закладу громадяни обслуговувалися лише в ньому.

- Як у Вашому закладі із заробітними платами?

- Як я вже й казав, у відомчій медицині зарплати на порядок вищі, ніж у цивільній. При цьому в нас є один законний механізм, щоб стимулювати працівників гарно виконувати свою роботу – преміювання. Зараз премія складає майже половину тих коштів, які лікар чи медсестра отримують. У нас чітко прописано, за що може преміюватися працівник. При цьому призначенням премій чи їх відміною займається окрема комісія. Але я нікого не примушую тут працювати, кого не влаштовує, може знайти собі роботу, де будуть кращі умови.

Я розумію, що завдання по вакцинації зі старим колективом ми б не зробили, бо фізично не було б кому цього робити. Для молодих хлопців і дівчат не є проблемою прийти на 7 ранку та їхати, наприклад, у Яготин, де вакцинація починається о 9 ранку. Я вважаю, що ті, хто дійсно працюють, мають преміюватися, про що постійно говорю їхнім керівникам.

Я помітив позитивну тенденцію, що декілька старших колег, які не проявляли негативного ставлення в мій бік і залишилися в команді, завдяки присутності молоді стали активнішими, на рівні з усіма працюють із комп’ютером, хоча раніше не вміли ним користуватися. Вони зрозуміли, що після 50 років знайти нову роботу їм буде важко. Я від них не вимагаю чогось складного, але потрібно виконувати поставлені завдання. Якщо ми цього не робимо, то стаємо не ефективними та непотрібними цій системі, а вона буде шукати нам заміну. Зараз я бачу, що колектив хоче і може працювати, просто його треба корегувати під ті завдання, які актуальні на сьогодні.

- Які перспективи відомчої медицини?

- Хочу зазначити, що на сьогоднішній день відомчу медицину не торкнулися ті реформи, які відбуваються в цивільній медицині, але я не знаю добре це, чи погано. Про скорочення відомчої медицини говорив ще Луценко, що вона взагалі не потрібна. Але поки що вона функціонує та добре зарекомендувала себе, особливо під час пандемії. Перевага відомої медицини в тому, що тут швидше приймаються рішення та є зворотній зв’язок.

- Які у Вас думки з приводу реформи медицини взагалі?

- Я захищав дисертацію з державного управління, а саме з реформування в системі публічного управління в Україні та світі. Парадокс у тому, що в нашій країні з 1996 року почали впроваджувати якісь реформи, але жодного разу ніхто не робив їх аудит. Кожен новий уряд починає щось реформувати, але до аналізу цих реформ так і не дійшли руки. Будь-яка реформа – це витрачені кошти, що в кінцевому результаті мають давати позитивні зміни, робити життя людей кращим.

Я навіть не можу згадати реформу, яку ми почали, закінчили і отримали позитивний результат. Так було з освітою, охороною здоров’я, державним управлінням тощо. Якщо ми починаємо щось реформувати, то маємо базову ситуацію, кінцеву мету та якісь проміжні значення. Коли я аналізував це, то одна з моїх пропозицій полягала в запровадженні агентства з державних реформ – органу, який проаналізував би проведені реформи. Але на сьогоднішній день такого органу немає і ніхто в країні не знає, що ми реформували і що отримали.

Медицина – це витратна стаття бюджету, а реформа цієї галузі диктує запровадження економічно обґрунтованих тарифів. Наприклад, якщо цей заклад перевести на держрозрахунок, його простіше буде зачинити, ніж далі утримувати. Абсолютно все, починаючи від комунальних платежів і закінчуючи заробітними платами, потребує постійного надходження коштів. Наука, медицина і освіта так не працюють. Так працюють тільки реальні сектори економіки, де ти можеш вкласти гривню, а отримаєш три.

Усі соціально-навантажувальні галузі повинні фінансуватися або якимись дочірніми підприємствами, або з бюджету закритими статтями. Ми вже бачимо, що зачиняються школи та лікарні. Якщо те саме очікує відомчу медицину – установи простіше буде зачинити, а всіх, хто тут обслуговується, перевести в заклади загального користування. Наскільки це буде правильно і грамотно, покаже час. Але та вся "армія" пенсіонерів та діючих працівників поліції, які тут отримують допомогу, не знають, що таке загальна медицина. А коли вони з нею стикнуться, шквал негативу від цього буде дуже серйозним.

- Скажіть, як Ваш заклад може нав’язати конкуренцію іншим медичними установам?

- На сьогоднішній день ми маємо бути конкурентними саме в кадрах. Якщо є хороший капітал, можна купити будь-яку клініку, зробити гарний ремонт та закупити сучасне обладнання, але треба, щоб прийшли фахівці, які вміють ним користуватися. Коли я тільки прийшов сюди, тут був УЗД-апарат досить старий: запитав, чи можна на ньому робити дослідження судин чи серця, але мені відповіли, що потрібні додаткові програми, датчики тощо. Тільки через три роки мені заступниця сказала, що все необхідне для проведення досліджень є, окрім бажання фахівців, які звикли не погано заробляти на УЗД черевної порожнини. А на цьому старенькому апараті можна далі працювати та виявити якусь серйозну патологію.

Своїми діями ми заробляємо позитивний імідж закладу: якщо спеціалісти призначають лікування, від якого пацієнтам стає легше, то вони будуть іти до нас за допомогою попри відсутність сучасних ремонтів чи обладнання. Викладачі вчили мене, що коли не знаєш чим хворіє людина і як її лікувати, то направ до того спеціаліста, який більше розуміється у цій справі.

На сьогоднішній день медицина побудована таким чином, що коли приходить пацієнт, його будуть "крутити" до того часу, поки не закінчаться гроші. Але моя позиція категорична: якщо я спіймаю когось за руку, хто вимагає гроші за послуги в цій лікарні, то він звідси піде, а в гіршому випадку проти нього відкриють кримінальну справу. Якщо комусь не вистачає грошей, які тут платять, завжди можна знайти місце, де будуть заробляти більше.

Але, незважаючи на труднощі, ми впевнено рухаємося вперед, впроваджуємо нові методи обстеження, лікування, закуповуємо нове обладнання. Нашу роботу відзначають ті, хто обслуговується в цьому закладі багато років і бачать досить суттєві позитивні зміни. Це надихає.