Олексій Стародуб: приємно, що активізувалося молоде покоління, небайдуже до минулого Білоцерківщини

Олексій Стародуб

Про славетну історію Білої Церкви, археологічні та історичні знахідки,  розвиток краєзнавства та туризму на Білоцерківщині "Моя Київщина" поспілкувалася з   відомим краєзнавцем Олексієм Стародубом, нині провідним бібліографом відділу інформаційно-краєзнавчої роботи Білоцерківської міської централізованої бібліотечної системи імені П. Красножона

Довідка:

Стародуб Олексій Володимирович, народився 21 лютого 1960 р. в Карелії (Росія). У 1987 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка.

З липня 1987 р. працював (з перервою) у Білоцерківському краєзнавчому музеї. Займав посаду заввідділом археології і природи. Задля можливості займатися краєзнавчими дослідженнями був вимушений на початку 2005 р. перейти на половину ставки старшим співробітником згаданого закладу, а згодом й звільнитися. Наприкінці 2015 р. – знову прийнятий на посаду ст. наукового співробітника за сумісництвом.

Вчений секретар Товариства охорони старожитностей Київщини (з 1996 р.).

Один із засновників і член Білоцерківського осередку Українського геральдичного товариства (з 1998 р.).

Систематично вивчає краєзнавчі матеріали у державних архівах. Самостійно та в складі археологічних експедицій проводив обстеження і розкопки пам'яток археології у Київській, Вінницькій та Сумській областях, є автором або співавтором наукових археологічних звітів.

Вивчав і вивчає проблеми археології, історії, топоніміки, генеалогії Білої Церкви та її округи. Є автором більш як 160 публікацій (статті, монографії) з цих питань. Систематично бере участь у наукових конференціях та семінарах державного, обласного і місцевого рівня.

Нагороджений нагрудним знаком "Відзнака міського голови", 21 лютого 2010 року.

Лауреат міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького 2017 року.

-Пане Олексію, Білоцерківщина має багату історію, що пролягла вглиб віків, та героїв, що свого часу прославили цю землю. Цікаво було б почути про це від Вас, позаяк Ваша професійна  і любительська діяльність тісно пов’язана саме з історією рідного краю.

-Зазвичай, на таке питання відповідають низкою клішованих фраз про «прекрасний і співочий край, де хтось із кимсь боровся, хтось переміг когось, і як наслідок виборов свободу чи славетно загинув». Сталий завчений список героїв та ворогів, що з часом міняється місцями з дуже повільним допуском нових імен. Це також стосується набору "вирішальних" подій. З іншого боку, є проблема, як стисло висвітлити довголітню, швидкоплинну й багатогранну історію краю. Однак спробуємо…

З географічного точки зору сучасна Білоцерківщина охоплює  Середнє Поросся, з півночі наближаючись до Полісся, а  на півдні – до степової зони. Значну частину її займає Білоцерківський степ, відомий як літописне Перепетове поле, що простягається між Стугною і Россю. Протягом багатьох років він впливав на буденне й економічне життя людей, які його заселяли.

Минуло майже тисяча років, як центром краю стало місто Гюргев (Юр’єв) – сучасна Біла Церква. Як не дивно, з ім’ям Георгія (Юрія) пов’язане не тільки виникнення, але й наступні відродження міста. Хрещене ім’я Юрій мав його засновник – київський князь Ярослав Мудрий. Після спалювання міста половцями в  1096 році – воно було відновлено великим київським князем Святополком Ізяславичем 18 серпня 1103 року в день св. Георгія, патріарха Константинопольського. Герб зі святим Юрієм мав київський воєвода Семен Прунський, що у 1552 році відродив місто Церкви святого (білого) Юрія під зміненою назвою – Біла Церква.

Протягом 1552-1569 років місто було центром Білоцерківської волості Київського воєводства Великого князівства Литовського, а з 1569 по 1778 рік — Білоцерківського староства польського короля, яке надавалося місцевим магнатам у довічне тримання.

Серед міських станів чинне місце займало реєстрове козацтво, походження якого в 1572 році безпосередньо пов'язане з Білою Церквою. Вершиною становлення козацтва і росту його самосвідомості стало формування Українського гетьманату, у складі якого Біла Церква стала полковим осередком. Думки та настрої білоцерківських реєстрових козаків часто були вирішальними як для польських королів, так і для українських гетьманів.

Оскільки Біла Церква була важливим стратегічним пунктом контролю над теренами Правобережної України, то протягом XVII–XVIII ст. точилися постійна боротьба за оволодіння нею. Наслідком цього стала активна колонізація та економічний розвиток родючих земель на південь від Росі.

Протягом XVIII ст. місто кілька разів підпадало під контроль російської адміністрації. Одним з наслідків російського впливу була боротьба за церковні парафії між уніатським духовенством, яке знаходилося у підпорядкуванні Речі Посполитої, та московсько-православним, яке було креатурою Російської імперії. Іншими впливовими конфесіями у краї були юдейська і римо-католицька.

Наприкінці 70-х років XVIII ст. Біла Церква з округою стала приватною власністю великого коронного гетьмана Францішека-Ксаверія Браницького та його нащадків.

На початку XIX ст. архітектурний ландшафт Білої Церкви значно змінюється. Знесена фортеця. За межами старого міста розбита площа, в центрі якої побудовані Торгові ряди. Навколо них будується новий район, поділений на невеликі квартали. Функція релігійного, громадського та в майбутньому культурно-освітнього центру зберігалася за старим містом.

У середині XIX ст. відбувається корінна переорієнтація економічної діяльності Білої Церкви та її округи. Якщо раніше місцеве господарство було зосереджене на розвитку товарного тваринництва, то тепер пріоритетну роль стало відігравати землеробство, головним чином - культивування цукрового буряка та зернових культур.

На початку XX ст. почався рух за повернення Білій Церкві статусу міста. Лише 3 червня 1917 року, відповідно до постанови Тимчасового уряду, їй були надані права міста й обрана дума, яка діяла протягом 1917–1919 років. Перше засідання міської думи відбулося 24–26 серпня 1917 року.

27 квітня 1919 року I з'їзд Рад Васильківського повіту прийняв рішення про перенесення центру повіту з Василькова до Білої Церкви.

Згідно із постановою Білоцерківського повітового виконкому від 5 квітня 1923 року Біла Церква стала окружним центром у складі Київської області (до червня 1925 р.) та підпорядковувалася Білоцерківській окружній раді робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. 1925 року Біла Церква знову набуває статусу міста й у квітні 1926 р. була обрана міська рада.

У другій половині XX ст. у Білій Церкві проведена інтенсивна індустріалізація. Збудовані два шинні заводи, завод "Ферокерам", електроконденсаторний тощо. З’явилися нові житлові масиви (Роток, Таращанський, Піщаний тощо). Біла Церква перетворилася на потужний культурний і економічний центр Київської області з 200-тисячним населенням, отримала статус міста обласного підпорядкування.

Нещодавно відбулося розширення  Білоцерківського району, який фактично охопив терени Середнього Поросся.
 - Чи організовані та працюють туристичні маршрути  на рівні району для ознайомлення з  історичними  місцями та  пам’ятками Білоцерківщини?

- Організація власного туристичного центру — це постійна задача білоцерківської громадськості. Раніше екскурсії містом та парком Олександрія в основному провадили екскурсоводи, які привозили групи з Києва. І оскільки вони прямували до Умані, то ознайомлення з містом було короткочасним. Цей фактор хоч і меншою мірою, все ще є впливовим. Іншою перешкодою була насиченість міста військовими об’єктами та секретними підприємствами. Особливо це вплинуло на популяризацію дендропарку Олександрія та на погіршення його екологічного стану.

Останнім часом місцева громадськість активно розпочала розробляти туристичні програми, які б залучили туристів до міста, але в результаті "короновірусної" афери, розвиток обслуговуючої сфери, включаючи й туристичну, підупав.

- Хто з національних героїв, на Вашу думку, несправедливо забутий? Кому необхідно встановити пам’ятники, створити музейну експозицію чи облаштувати пам’ятні знаки  в  самій Білій Церкві та на теренах району?

- Спроби відповісти на це запитання зайняло й досі займає у мене багато часу через незліченність значень, кожне з яких логічне й довершене, але зазвичай суперечить іншим. Це вічна дилема особистості та маси. Для здійснення чергового цивілізаційного кроку маса вимагає Данко, якого забуває й кляне по завершенні циклу, вимагаючи собі нового Данко до наступного кроку або ж не даючи такому проявитися деякий час. Часто з’являється не один, а декілька Данко, підтримка та дії яких отримують різноманітну реакцію.

Висвітлення цього процесу в краєзнавстві також стикається з цією проблемою, вирішенню якої часто заважає трафаретність мислення: герою та масі надаються чітко визначені характеристики з розставленням відповідно до ієрархічної необхідності.

Особливістю нинішнього часу є стремління українців створити свій почесний «пантеон героїв». Але в той же час у масовій свідомості вирує купа дражливих протиріч. Так, прикладом для деяких є історик-ідеолог Грушевський, для інших — державник-стратег Скоропадський або політикан-тактик Петлюра. Водночас уникають узагальненого вивчення їхнього досвіду, розумінню їхніх досягнень і невдач, що має призвести до синтезу та усвідомлення сучасних реалій.

В історичних та соціологічних дослідженнях маса зазвичай діє як однорідний елемент, поділений на різні структури (класи, стани, віросповідання, етноси тощо), контакти між якими освітлюються як антагоністичними. Такий напрям аналізу спрямований, частково, тим, що джерелами для них слугують документи ідеологічного, памфлетного штибу. Водночас при уважному аналізі документів, наприклад, побутового характеру, відбиваються цікаві тенденції. Наприклад, розвиток освіти народних мас в другій половині XIX ст. описується виключно як державний акт, який різними засобами заохочував ці маси до наукових знань. Проте дослідження біографій показує також стремління до науки й самих селянських родин, представники яких за кілька поколінь робили крок від неграмотних чи малограмотних кріпаків до стану освічених управлінців, які сформували основу української культурної, політичної і військової еліти перших десятиліть XX ст.

Повертаючись, нарешті, до питання про пам’ятні знаки, то хочу виказати бажання, щоб у Білій Церкві з’явились дві постаті — Скоропадського і Петлюри — які, нарешті, стоять разом і з порозумінням дивляться один на одного (як це не смішно звучить в сучасних контекстах).

 - Чи підіймалися Вами такі питання для вирішення на рівні місцевої влади та яка була її реакція?

- Правильне реагування на ідеологічні потреби місцевої влади добре співвідноситься з рівнем обізнаності про ці потреби активною громадськістю, рівнем її культури та знаннями, здатності розвивати загальну позицію.

Про труднощі та перешкоди в цій галузі може говорити кампанія з «декомунізації» вулиць в Білій Церкві. Узгоджені на початку принципи та стратегія перейменувань сходили нанівець через значну плинність складу робочої групи, що призводило до вимог нового учасника розпочати обговорення раніше прийнятих рішень.  Відсутність узгоджених правил призвела до хаотичного найменування вулиць. Так, на відміну від логіки вулиця імені Січових Стрільців опинилася в діаметрально віддаленому кінці Білої Церкви від місця перебування підрозділу. Не були повернуті дорадянські назви вулиць. На довершення, деякі пропозиції були прийняті після останнього засідання робочої групи практично напередодні прийняття міськрадою рішення про перейменування вулиць.

 - Добре відомо, що краєзнавці — це подвижники, ентузіасти, які ціною власного часу, сил та здоров‘я здобувають цінну інформацію, збагачують історію рідного краю. Як Ви вважаєте, чи була б їх діяльність набагато продуктивнішою, аби отримувала гідну допомогу від держави, місцевої влади?

- Незважаючи на багаторічні зусилля значно розширити коло краєзнавців не вдається. Однією з причин, можливо, служить те, що Біла Церква протягом 1940-1970-х років зазнала значних змін у громадській  та демографічній структурі. Результатом німецької окупації стало значне зменшення єврейського населення міста. Нащадки тих євреїв, хто вижив, розпорошилися по Радянському Союзу, а значна частина виїхала за кордон. В 1960-80-ті в результаті будівельного буму Біла Церква стала осідком для тисячі людей, минуле яких не було пов’язане з містом. Негативно вплинула також погана економічна ситуація після здобуття Україною незалежності. За словами одного мого знайомого білоцерківця, який напередодні 1990 року закінчив середню школу, більшість його однокласників нині живить у різних західних країнах, а залишились лише ті, хто почав працювати в гуманітарній сфері.

Втім, білоцерківські краєзнавці отримують допомогу з боку місцевої влади, а також деяких бізнесменів, які хочуть зберегти пам’ять минулого для своїх нащадків. Частково це виражається допомогою краєзнавчим дослідженням та в публікації результатів. Своєю чергою краєзнавці надають консультації з історії та культури представникам влади.

 - Які пріоритетні завдання, на Вашу думку, необхідно вирішити задля покращення ситуації в розвитку туристичної привабливості Білоцерківщини?

- Незважаючи на згадані проблеми,  приємно, що в останні роки активізувалося молоде покоління, небайдуже до історичного й культурного минулого Білоцерківщини. Найбільш завзяті з них працюють над питанням пожвавлення туризму. Пріоритетним завданням сьогодення є об’єднання краєзнавців Білоцерківщини навколо нового краєзнавчого товариства, яке відповідає вимогам часу.