Найвідоміший громадянин Узина: як жив на Київщині видатний космонавт

Павло Попович

Біографічна довідка: Павло Романович Попович  — український радянський льотчик-космонавт № 4, перший космонавт-українець, генерал-майор авіації, кандидат технічних наук, двічі Герой Радянського Союзу, депутат Верховної Ради УРСР 6–11-го скликань.

Народився Павло Попович 5 жовтня 1930 року в селищі Узин ( нині місто) на Білоцерківщині . Після війни продовжив навчання у школі № 1, працюючи кочегаром на заводі. По закінченні  школи вступив до ремісничого училища в Білій Церкві по спеціальності столяра.

1947 року вступив до Магнітогорського індустріального технікуму в Челябінській області, який закінчив 1951 року. Паралельно займався у місцевому аероклубі.

1954 року закінчив Качинське військове авіаційне училище льотчиків (Мічурінськ, Тамбовської області). Після закінчення училища служив у частинах ВПС CHCH.

Член КПРС з 1957 року.

1968 року закінчив Військово-повітряну інженерну академію ім. Жуковського (Москва).

1960 року зарахований до загону радянських космонавтів (Група ВПС № 1), секретар партійної організації загону космонавтів.

12 серпня — 15 серпня 1962 здійснив на космічному кораблі «Восток-4» перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з Андріяном Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель «Восток-3». В ході групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв'язку між екіпажами двох кораблів в космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і медико-біологічних експериментів. Окрім іншого, Попович з Ніколаєвим проводили тестування системи знищення ворожих супутників за допомогою тарану власним супутником.

Попович провадив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. В ході польоту 12 серпня 1962 року Павло Попович на прохання Корольова виконав пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», яка стала першою піснею, виконаною в космосі. За успішне здійснення першого групового космічного польоту отримав звання Героя СРСР.

Другий політ в космос Попович зробив 3–19 липня 1974 як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» (спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним). 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974. Сумісний політ космічного комплексу «Салют-3» — «Союз-14» продовжувався 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об'єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медико-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів роботи на борту станції. За цей політ на орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу повторно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР (1963—1990). З 1993 року — генерал-майор авіації в запасі. До вересня 2009 року Павло Романович працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.

Помер у ніч на 30 вересня 2009 року у власній квартирі в Гурзуфі від інсульту, похований в Москві, на Троєкурівському кладовищі

За заслуги в освоєнні космічного простору удостоєний Золотої медалі ім. Ціолковського (АН СРСР), медалі де Лаво (ФАІ). Йому присвоєне звання Героя Праці Соціалістичної Республіки В'єтнам. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Червоної Зірки і медалями, а також іноземними орденами.

Мала батьківщина пам'ятає…

Стоїть у центрі міста Узина бронзове погруддя Павла Романовича Поповича, першого українця-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу. Щороку на День космонавтики, день народження славетного героя-земляка несуть сюди квіти школярі, ветерани, представники влади, жителі, які знали особисто або просто шанують людину-легенду, найзнаменитішого громадянина нашого Узина.  Дитячі та юнацькі роки, проведені майбутнім космонавтом в рідному Узині, мали вирішальний вплив на становлення його особистості, на його злет до вершин космосу, а головне, до вершин людяності, патріотизму, любові до ближнього.

Павла Поповича на його малій батьківщині добре пам’ятають, адже він часто, майже щороку, навідувався в Узин. Тут жили його батьки, сестри, брати, досі живі  родичі, сусіди. Отже, спогади багатьох земляків космонавта про родину Поповичів допомагають встановити живу картину часу та умов, у яких виховувався Павло Романович.

Далека родичка Поповичів, Рябушко Тетяна Володимирівна (1960 р.н., мешканка Узина), має розроблене нею генеалогічне дерево родини Поповичів. За її словами, поштовхом до зацікавлення родинними зв’язками стала зустріч із батьком Павла Поповича, Романом Порфировичем, який доводився двоюрідним братом її діду: «Дід Роман допомагав на похороні мого діда. Він розповів про те, що прізвище Попович походить від їхнього діда Тита, який був священиком Блощинецького храму в ХІХ столітті (село Блощинці  неподалік Узина). А у того священика було троє синів: Андрій, Фока і Порфирій». Ця історія зацікавила Тетяну Володимирівну, вона почала збирати відомості й складати генеалогічне дерево. Зараз у ньому зафіксовано 96 нащадків священика Тита, який є родоначальником Поповичів.

Поповичі приховували свій родовід, тому що правда про  походження від священика за часів Радянського Союзу могло зашкодити їхньому синові стати військовим, а космонавтом й поготів. У спогадах Петра Романовича (брата космонавта)  наводиться факт, що до Поповичів приїжджав представник КДБ і розпитував про походження родини, але батьки не розповіли йому історію свого роду.

Колишня сусідка Ольга Савівна Олійніченко (Сем’янівська) (1937 – 2021) багато розповідала про кожного члена родини космонавта, тому що знала їх дуже добре. Вона була не лише хрещеницею матері Поповича, а й однокласницею його брата Петра. Діти росли в одному гурті. За спогадами Ольги Савівни,  «хата у Поповичів була малесенька, а дітей багато. Як вони там вміщувалися? У кімнатці піч, стіл, ліжко і лава. Більше нічого. Бідно жили. Корови не було. Жорна в них ручні були, то ми до них ходили мололи. Сад був. Яблука, сливи були, а груш не було. Коли Павло служив льотчиком, то почали будуватися. Звели фундамент і стіни, а даху не було. Коли полетів у космос, то дах вже доробили».

Про Павла Романовича Поповича Ольга Савівна розповіла так: «Павлові було під час війни 15 років. Боялися, що заберуть в Германію. Його ховали. На вечір випускали в материній спідниці. Після війни разом з моїм братом, Толею Сем’янівським, поїхали в ремеслене училище в Білу Церкву. Фото є у книзі «Поклик галактики». Толя так і залишився у місті, а Павло в Магнітогорськ уїхав. Як приїде додому Павло, поприходять до нього однокласники Степан Данилович, Альоша Компанець, Гриша Міщенко, Іщенко – був у нас хірургом, Юра Софійчук, Саша Козел, Кривша Володь. Багато було друзів. І згадують. Хата мала, їх багато. Було всі хлопці й двоє дівчат, а я як шпіон між ними за лаву стану й слухаю. Павло був общітельний, з гумором, як батько його. Чудакуватий був».

Про матір Павла Романовича, Феодосію Касянівну, записано такі спогади: «Вона була безграмотна, читати й рахувати не вміла. Тільки гроші розуміла».

Старша сестра Павла Марія була 1927 року. Про неї Ольга Савівна згадує так: «Її забрали в Німеччину під час війни. У 1946 році сусід приходить і каже: «Підемо до Ходоськи, Маня прийшла». Це було взимку, кучугури великі. У хату зійшлися жінки послухати Маню. А після війни Марія вивчилася на швачку, а робила в заводі (мається на увазі Узинський цукровий завод)».

Другим після Павла сином у родині був Петро (1937 н.р.). Після закінчення Узинської школи №1 Петро Романович вступив до танкового військового училища. Служив деякий час у військовій частині в Білій Церкві, потім у Воронежі, а завершував службу в Москві, де й жив до останнього часу.

Про молодшу сестру Павла Романовича, Надію Романівну, Ольга Савівна також розповіла факти, яких більше ніхто не знає: «Надя родилася у 1944 році, коли вже фашистів вигнали. У шість років каталась вона на льоду в долині, упала і заболіла поліомієлітом. Ноги одказали. Умна вона була. До неї ходили вчителі вчили. Діти ходили до неї: «До Наді, до Наді!». Вона дуже гарно вишивала. Померла у 1966 році».

 Про наймолодшого брата Павла Романовича, Миколу, залишила Ольга Савівна такі спогади: «Микола родився у 1946 році. Учився в Києві в інституті іноземних мов. Польська мова. Не одружувався».

Про відвідування  Павлом Романовичем Узина після першого польоту в космос в закладах освіти зберігаються фотоальбоми, отож нам вдалося ознайомитися з альбомом зі спогадами колишнього директора Узинської школи №2 Сем’янівського Василя Григоровича (1913 – 1984), у яких він розповідає про історію закладу освіти. Серед визначних подій Василь Григорович описує й виступ Павла Поповича перед учнями школи: «Захоплення, гордість за нашу Батьківщину принесла зустріч з космонавтом, земляком Павлом Романовичем Поповичем. Уранці 3 вересня 1962 року я зателефонував Поповичу і попросив його зустрітися з учнями школи. Він пообіцяв… І ось підійшла машина. Після привітання П.Р.Попович підійшов до учнів: того взяв за голову, того за плечі, тому посміхнувся… Скільки радості було в очах дітей! Багато доводилося бачити щасливих хвилин у дітей, але таке можна було бачити вперше… Павло Романович підійшов до трибуни, розповів про підготовку і політ у космос, скільки часу потрібно, щоб підготуватися, вчитися, щоб здійснити політ, якими якостями має володіти космонавт, яка прекрасна наша Земля з космосу. Закликав дітей наполегливо вчитися, бути культурною людиною, досконало знати основи наук… Діти були дуже вдячні П.Р.Поповичу за увагу до них, цікаву розповідь, за зустріч. Багато учнів стали краще вчитися, були такі, що мріяли стати космонавтами».

Коли П.Р.Попович побував у космосі вдруге і став двічі Героєм Радянського Союзу, в Узині за указом тодішньої влади було встановлено бронзове погруддя космонавта. Про ці події пошукова група дізналася від Шевченко Валентини Карпівни (1939 р.н.), яка тоді працювала секретарем Узинської міської ради: «Я проживала на одній вулиці з сім’‎єю Павла Поповича. Всі були у них коренасті, великі, мали гарне здоров’‎я. Дітей в родині було п’‎ятеро. З другим сином – Петром, я навіть пасла корів на полі. Люди були хороші. Дітьми ми крали груші, бо це ж було цікаво у баби Степаниди чи дядька Федора вкрасти. Батька Поповича всі звали дід Роман. Він приходив до мене у міську раду й допитувався: «Як твого діда було звати?». «Демид», – я відповідаю. Це він для того, щоб ніхто свого роду не забував. Коли Павло полетів у космос, спершу всі по радіо дізналися. Потім зустрічали. Потім удруге полетів.Коли працювала в Узинській міській раді, згідно зі службовими обов’‎язками займалася установкою погруддя Павла Поповича. Був червень. З водієм із сільгосптехніки Хуторним Петром Петровичем ми їхали вантажною машиною в Москву. Там переночували, а на другий день поїхали в Митіщи на завод художнього лиття імені К.Ф.Бєлашової. Туди приїхали Попович з авторами бюста : архітектором Лєбєдєвим і скульптором Кербелем. Розмовляв космонавт зі мною рідною українською мовою. Питає, хто я, чия: «Це ти баби Соловії внучка?» Мою бабу звати було Соломія, але її всі звали Соловія. Наскільки він був скромним, людяним, не любив помпезності, вичурності. Бюст був готовий, але Попович сказав: «Сьогодні грузитися не будемо».  Космонавт попросив, щоб бюст зробили не таким яскравим, обробили якимсь розчином : «Я не хочу, щоб моє обличчя сяяло, як бані на церкві». Погодилися скульптори і до ранку бюст був такий, як зараз. Потім я їздила в Черкаську область на кар’‎єр в село Старі Бабани замовляти граніт для постаменту, на якому зараз стоїть пам’‎ятник. Після довгої і кропіткої роботи погруддя нарешті було готове. 11800 рублів тоді коштував цей бюст. І от відбулося урочисте відкриття. Це був літній, сонячний день, зібралось багато людей, одягнених у вишиванки. Святковий настрій охопив наше містечко. Урочистості добавив приїзд самого льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу – Павла Романовича Поповича.  Як завжди, він був у гарному настрої, багато жартував і спілкувався зі своїми земляками. На згадку про це залишилося багато фотографій і приємних спогадів». 

На жаль, з великої сім’ї Поповичів нікого не залишилося живих до сьогоднішніх днів. Космонавт майже щороку приїжджав у рідні краї для того, аби відвідати могили батьків, брата і сестер, які поховані тут. На міському кладовищі поховані: батько – Попович Роман Порфирович, мати – Попович Феодосія Касянівна, старша сестра – Ткаченко Марія Романівна, молодша сестра – Попович  Надія Романівна та брат – Попович Микола Романович.

Земляки збирають і бережуть краплини історії родини Поповичів – справжніх патріотів рідної землі, України. У бібліотеках міста і шкіл Узина постійно діють виставки, присвячені П.Р.Поповичу, зберігаються фотографії, книги, написані ним,  навіть із автографами героя.

5 жовтня 2020 року в Узині відбулися заходи, присвячені 90-й річниці від дня народження земляка, льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу Павла Романовича Поповича. Центральною подією був вечір пам’яті, на якому виступали жителі міста, був показаний фільм, знятий на основі автобіографічних книг Поповича та відеоматеріалів учнівської пошукової групи: https://www.youtube.com/watch?v=66ACvvhFPkE.

Матеріал зібрала та підготувала Гвоздкова І.С., жителька м.Узина, педагог  із 26-ти річним стажем, керівник учнівських краєзнавчих дослідницьких проєктів з 2003 року. Нині працює в.о.директора центру професійного розвитку педагогічних працівників.