Військовий психолог Тетяна Марініна: Людину, яка повернулася з війни, треба любити та розуміти

Тетяна Марініна (Таран)

Тетяна Марініна (Таран) - психолог медичної практики, психофізіолог, психотерапевт травмафокусованого напрямку психології, біотерапевт,  авторка низки тренінгових програм та наукових статей в області психології, а також методу тілесно-орієнтованої терапії, володарка 4-го ступеню Школи східного мистецтва лікування цигун, засновниця Школи системного стилю оздоровлення та керівниця Всеукраїнської ГО «Духовне сяйво». Із початку війни на сході України вона працює з учасниками АТО/ООС та їхніми родинами. Тому не з чуток знає, чому психологічні травми бувають страшніші за фізичні та до яких наслідків приводять без вчасного лікування. Про досконалу систему психологічної реабілітації та те, як себе варто поводити з людьми, що мають невидимі рани війни, читайте в інтерв’ю «Моїй Київщині»

- Коли і чому Ви почали надавати психологічну підтримку бійцям та їхнім сім’ям?

- Спочатку я почала надавати психологічну допомогу тим, хто її потребував, на Майдані. На той момент у McDonald’s працювала психологічна служба, я туди прийшла, сказала, що хочу бути корисною, і вони мене почали направляти туди, де потрібна була моя підтримка. Із часом на Майдані провели зібрання, на якому представили мене хлопцям, сказали, що до мене можна звертатися, як до психолога. Ще пізніше мені в допомогу привели психіатра. Із Русланом Добровольським ми організували шпиталь Майдану на вулиці Трьохсвятительській. Туди приїхали хірурги, психологи, психіатри... І там ми реабілітували людей. 

Уже після Майдану почалася інша акція, пов’язана з війною. Щоправда, тоді мало хто розумів, що відбувається, і що з цим робити. У той час я писала наукові статті, які відправляла і на міжнародні конференції. У них я пояснювала і те, що це гібридна війна, яка має свої особливості. Таким чином, я намагалася воювати на своєму рівні, як могла. 

Потім я прийшла у Центральний військовий госпіталь, де здійснювала психологічний супровід, працювала і з вдовами, і з бійцями. Однак на той час у шпиталі було дуже багато психологів. Тому я дізналася, де їх недостатньо, на той момент це був Ірпінь, тому пішла працювати туди. Саме там я зрозуміла, що допомагати потрібно не лише хлопцям, а й медичному колективу. Я бачила, в якому стані були лікарі - вони були шоковані, а хлопці все приїжджали і приїжджали. Серед них були і перші полонені. Вони мені розповідали, які тортури пережили. Повірте, у здорову голову таке б ніколи не прийшло. Наприклад, бійців із різними пораненнями та травмами скидали у вантажну машину і возили пагорбами. Як сказав один військовий, йому пощастило, бо над ним так знущалися лише три доби, уже п’ять він би не пережив. Також бійців виводили на розстріли, але стріляли повз. Через такий психологічний тиск багато хто втрачав розум. 

Проте загроза існує не лише на сході, а й на мирній території. Зокрема, до мене досі телефонують якісь люди з погрозами та звинуваченнями: «Це Тетяна Володимирівна? Ви психолог? Ви працюєте із вбивцями, ви каналізація...». Коли я працювала в Ірпінському шпиталі, я щоранку приїжджала туди і ввечері їхала додому. Зі мною тоді також їздила волонтерка із Білої Церкви Наталія Соколовська. Так от, одного разу там пробили колеса нашого автомобіля. Потім військові почали його ховати на території шпиталю. Тобто навіть в області, в Ірпені були люди, які не хотіли, щоб ми робили те, що робимо. Тому що вони прекрасно розуміли, яку силу має психологічна допомога. Якщо ти здійснюєш її правильно, ти повертаєш не лише воїна в стрій, а й чоловіка, сина, брата, батька. Проте може бути й навпаки. 

Адже для того, щоб надавати професійну психологічну допомогу бійцям АТО/ООС, вкрай необхідна академічна психологічна, а також додаткова спеціалізована травмофокусована освіта. Звісно, за бажанням, можна реалізуватися, і даруючи тепло свого серця. Як, наприклад, дівчата «Шалені бджілки», чи як Олександр Возний,  який возив у шпиталь Білої Церкви чисту питну воду, чи як музикотерапевт Ольга Зотівна Безклінська, яка щосереди з 2015 року і дотепер проводить заняття у білоцерківському госпіталі, а також їздить до АТО/ООС, чи як дівчата з Володарки на чолі з Людмилою Сидорянською, які готують смаколики для військових.

Пізніше Самарський Микола Іванович запросив мене працювати у Білоцерківський військовий госпіталь. Їм тоді дуже потрібен був психолог. Тому я передала Ірпінський шпиталь іншому спеціалісту, адже і там, і сям працювати не можна, потрібно зосередитися на чомусь одному і робити свою роботу гарно. На той час у Білій Церкві я була єдиним психологом на 100  ліжко-місць, і до того ж на весь персонал. Тому, що ми чомусь забуваємо, що медики - це люди, які теж їздять в АТО/ООС, лікують, переживають емоційні потрясіння. А хто їм допоможе? Пригадую, що там був хірург, який повернувшись із зони АТО/ООС, не витримав психологічної травми і зарізав себе в серце. Також я знала волонтера зі Шкарівки із золотими руками. Ви знаєте, у якому стані тоді була армія. Тому він безоплатно допомагав ремонтувати БТР-и. Із часом йому почали погрожувати і зрештою прив’язали до його воріт вибухівку. Йому відірвало обидві руки. Але йому ніхто нормальну психологічну допомогу не надав, тому що цивільні служби не можуть цього робити, необхідний певний досвід. Таким чином, людина, яка все життя працювала руками,  залишилася на самоті і без обох кінцівок. Він так і не зміг цього пережити...

- Із Вашої практики, який відсоток бійців мають психологічні посттравматичні розлади після того, як повертаються із зони бойових дій?

- Усі хлопці, які  були в зоні проведення бойових дій, потребують професійної психологічної допомоги травмофокусованого профілю. Усі. 

- Із якими психологічними проблемами повертаються з війни? І в яких симптомах вони найчастіше виражаються? 

- Із вираженим рівнем тривожності. Її можна виявити навіть методом активного спостереження. Людина гіперзбуджена, у неї тремтять руки, напружені м’язи обличчя, змінена  міміка. При цьому вона може навіть посміхатися, але така посмішка - скоріше психологічний захист. Тим людям, які дуже активно намагаються довести, що з ними все гаразд - «Отим он допомагайте, а мені не треба», особливо необхідна допомога. Коли рівень тривожності виражений клінічно чи субклінічно,  фрустрацію потрібно знімати за допомогою психотерапевта. У таких випадках уже необхідна комплексна медико-психологічна допомога. 

Якщо боєць щось любив до війни, наприклад, риболовлю, а після - почав уникати своїх захоплень, це зазвичай теж не дуже хороший знак. Загалом, коли він поводиться не так, як йому було властиво до війни, це вже перший дзвіночок. Або ж, коли у нього з’являєтся депресія, негативні когніції, думки, пов’язані із комплексом провини, сорому, агресії. Вони особливо часто розвиваються, коли військовий не має підтримки з боку родини, і  проявляються у вигляді вчинків деструктивного характеру. У таких людей все погано, вони не будують проекції на майбутнє, роздаровують свої речі, ведуть дискурс із позиції, що все закінчено. Також у них часто змінюється настрій, вони поринають в себе і нічого навколо не помічають. 

Ще одна ознака - поява якихось адиктивних залежностей. Це може бути  алкогольна залежність чи хімічна, зокрема прив’язка до якогось виду наркотику чи тютюну. Навіть порушення харчової поведінки, наприклад, недоїдання чи переїдання. Сюди ж відносимо і гемблінг (залежність від азартних ігор - ред.) чи звернення до якихось сект - це все не є нормою і свідчить про те, що особистість не справляється з тим навантаженням стресового характеру, яке вона отримала на війні. 

Часто бійцям стає важко запам’ятовувати інформацію, концентруватися. Тому що когнітивні процеси працюють гірше, коли домінує емоційна сфера. Тоді теж необхідні різні тренувальні вправи. 

Зрозумійте, в зону АТО/ООС ідуть нормальні люди, однак вони переживають ненормальні події. А в кожного свої ресурси, і кожен переживає це по-своєму. Дійсність, яка відбулась із військовослужбовцем, несе такий травматичний наслідок, що людина не може сама собі відповісти на питання «Чому?», «За що?», «Для чого?». І це все відображається на рівні мозкової організації.

- Чи погоджуєтеся Ви з тим, що психологічна підтримка та певна підготовка необхідна не лише учасникам АТО/ООС, а і їхнім сім’ям?

- Так, звісно. 

- Які б поради Ви дали родинам та близьким військових щодо того, як себе поводити з людиною, яка тільки повернулася з війни?

- Її треба любити. Її треба розуміти. Потрібно відчувати, коли з нею варто говорити, а коли краще промовчати. Я б порадила спершу дати ветеранам можливість виспатися та відпочити. Дуже допомагає, коли дружина та чоловік сідають і прописують список тригерів (подій, що викликають у людини, хворої на посттравматичний стресовий розлад, раптове повторне переживання психологічної травми - ред.). Наприклад, я свого чоловіка, який теж учасник АТО/ООС, попереджую, коли збираюсь включати світло. Тому що на різкі звуки, спалахи, неочікувані рухи бійці можуть по-своєму зреагувати. Коли вони сплять і їм сняться жахи, потрібно повторювати: «Усе добре, ти дома». Варто уникати таких дієслівних форм, як, для прикладу, «не бійся», тому що людина не чує «не», вона чує лише «бійся». Краще казати: «Усе добре», «Навколо всі свої», «Я з тобою». Тим, хто любить та вірить у своїх чоловіків, братів, товаришів, серце підказує, як зробити так, щоби простір людини, яка зазнала бойового стресу, вберегти. Я думаю, що війна - це іспит на зрілість, і для жінок, і для чоловіків. І не всі його проходять.

- Як діяти у випадку, коли боєць не хоче визнавати, що йому необхідна допомога психолога?

- Спілкуватися. Вода камінь точить. Однак треба пам’ятати, що є нормальне спілкування, а є директивне, через призму наказу. Воно працює тільки у випадку, коли наказує командир. Тому що для субкультури військового це нормально. До мене часто приходять бійці і кажуть: «Мені командир сказав до вас походити. Але я не знаю, як ви можете допомогти. Ви жінка, і ви не воювали». Тоді краще пояснювати образами, я відповідаю: «Знаєте, онкологу не потрібно хворіти на рак для того, щоб лікувати. Я фахівець своєї справи, і я спеціалізуюся на бойовій травмі. Так, я не вмію воювати, тому й не раджу вам нічого у тій сфері. Але я можу Вам допомогти».

- Коли близькі бійця бачать його проблеми, зокрема і алкогольну чи наркотичну залежність, вони намагаються насильно відвести його до спеціаліста та змусити лікуватися. Чи дасть це якийсь ефект, поки людина сама не визнає таку необхідність?

- Іноді жінки сюди приводять чоловіків під погрозами розлучення. Але потім вони вже ходять за власним бажанням. Це вже залежить від психолога, від того, як він формує запит у людини. Ми функціонуємо у соціумі, де не було високого рівня психологічної культури. У нас не прийнято було ходити до психолога. Скоріше йшли до бабки, знахарки, цілительки. Невролог, психолог та психіатр взагалі не диференціювалися. Багато хто досі не розуміє, що психологи працюють із здоровими людьми, просто у будь-якої вікової категорії є свої вікові кризи, і він допомагає особистості зростати. Якщо людина хоче здобути якісь нові екзистенційні аспекти буття, вона приймає цю допомогу. 

Насправді, до психологів приходять сильні люди. У слабких - немає ресурсу копінгу психічного. Тому вони використовують ресурси негативні. Це нормально, коли людина потребує спілкування з фахівцем. Цього не треба соромитися чи боятися. Навпаки. Є навіть така поговірка: «У психолога боїться плакати той, хто голосно сміється в психіатра». 

Більше того, бійці роблять мені честь, коли приходять за допомогою. Тому що я, як громадянин, відчуваю, що маю щось зробити для незалежності. Ми всі маємо бути гідні цієї незалежності. 

- Не кожен може воювати. Перед тим, як чоловіків відправляють до зони проведення АТО/ООС, їх перевіряють на психологічну придатність?

- Так. У нас гарно напрацьований профвідбір, проводяться опитування, складаються психологічні картки.  Є дуже хороша система діагностики ЗСУ «СПД лідер». Добре працюють і психологи Q-COURSE спецназу. 

- Наскільки часто бійцю потрібно проходити сеанси роботи з психологом, щоб вчасно виявити проблеми?

- Повинні бути проскановані результати його стану до того, як він відправляється в зону АТО/ООС. Уже можна буде сказати, в якій групі ризику він знаходиться. Потім зріз потрібно зробити, коли він повернувся додому, щоб порівняти результати. І через деякий час знову це повторити. Тобто мінімум тричі. Такі системи розроблені та прописані, але ними ніхто не користується.

- Реабілітація може проводитися суто психологічними прийомами? Чи без медикаментозного лікування не обійтися?

- Психологи не мають права займатися медикаментозним лікуванням. Але сама реабілітація людей, які перенесли психологічну травму, повинна проходити за системою Джанета. Тобто необхідна травмофокусована психотерапія. Вона скаладається із трьох етапів. Один із них - стабілізація. Вона має за ціль стабілізувати загальний психоемоційний та психофізіологічний стани. Мною розроблені та адаптовані у військових шпиталях комплекси десенсибілізуючих вправ, які викладені в системі медико-психологічної реабілітації «Відновлення». 20 квітня 2019 вона була представлена та гідно оцінена на міжнародному Нейрохакатоні. 

У практиці медичного психолога задіяні елементи роботи клінічного психолога - бесіда у формі структурованого інтерв’ю, проведення лабораторних досліджень, активне спостереження. Тобто психолог слідкує за поведінкою людини, її мімікою, жестами. Є окремі техніки, коли діагностика проводиться за рухом очей, щелепи, калькулятивних функцій. Також спеціаліст здійснює контент-аналіз. Тобто робить розбір того, що говорить людина, який її дискурс, асоціативний ряд. Аналізує її життя в ретроспективному варіанті, іноді навіть за уламками фраз, тому що бійці бувають не дуже говіркі. При цьому треба задіювати й психоедукацію, тобто пояснювати, що таке психологічна травма, до чого треба готуватися, які можуть бути наслідки. Також необхідний рефрейминг негативних емоцій, когніцій. При цьому використовується арттерапія, музикотерапія та інші напрямки психології, але через призму травмофокусованого напрямку знань.

- Чи потрібно психологам, які працюють з учасниками АТО/ООС, проходити спеціальну підготовку? Адже їхній основний принцип, як і лікарів, «не нашкодь».

- Так, психологи, які працюють з учасниками бойових дій, повинні проходити спеціальну підготовку. Більше того, має бути окремий напрямок - травмофокусована психотерапія. Сьогодні вона лише трохи прописана в екологічній психології, в розділі надзвичайних ситуацій, і все. А є техніки, які працюють, і які ні. І цьому всьому потрібно навчатися. Недостатньо пройти якісь курси. До того ж, немає взаємодії між психологами травматичного профілю. А такі спеціалісти завжди повинні навчатися і спілкуватися зі своїми колегами.

- Чи існує і як працює система психологічної реабілітації в Київській області?

- Я вважаю, що нормально реабілітація не працює. Вона на дуже низькому рівні. Більше того, проводити її локально - це як виводити тараканів в одній кухні, коли вони розвелися по всьому 9-поверховому будинку. А якоїсь цілісної системи чи загального підходу зараз в області просто не існує. Так, психологи є, але вони всі працюють окремо. Навіть у шпиталях всі роблять, що хочуть. 

Після війни реабілітації потребує не тільки організм, а й особистість, яка набула досвіду нових травматично насичених переживань, її психіка. І ця реабілітація має назву психологічної - її здійснюють психологи. Зараз існує реабілітація в санаторно-курортних режимах. Однак вона носить більше медичний характер, медикаментозний. Це також потрібно організму. Але не треба забувати, що психологічна реабілітація - це зовсім інший напрямок роботи. Для неї необхідні профільні професіонали, психологи травмофокусованої практики. Навіть не всі фахівці своєї справи можуть постійно працювати з травмою, з горем. У психологів, як і в медиків є своя диференціація: у школах працюють дитячі, в медустановах - психофізіологічні та клінічні, в юридичних галузях - юридичні. Щоб допомагати військовим із психологічною травмою, потрібна особлива кваліфікація. Сьогодні її можна здобути у Військово-медичній академії, де я теж викладала курс. 

Якщо ж реабілітацію провести неправильно, бійцю може стати гірше. Тому що травма йде в підсвідомість, і потім ще складніше її діставати. Однак, коли не вирішені соціальні, психологічні та економічні проблеми, і в  багатьох хлопців немає роботи чи навіть житла, про що ми говоримо?

- Якою, на Вашу думку, повинна бути досконала система психологічної реабілітації?

- Усе має починатися зі шкіл. Потрібно розповідати дітям різної вікової категорії, як стабілізувати себе під час психо-емоційного перевантаження, що робити, щоб не вигоріти емоційно, і де брати ресурси для копінгу психічного. Для цього існують різні техніки. Людям змалку треба пояснювати, що, як комп’ютеру періодично треба запускати антивірус, так і нашому мозку, тому що він теж переробляє інформацію. Також дітей обов’язково потрібно навчати патріотизму, розказувати правду історичну. 

Потім це все має продовжуватися в університетах. Студентів, окрім того, можна залучати до волонтерства. Адже пізніше з них буде формуватися державна та політична еліта. Якщо ж це напрямок спеціалістів, то вони мають проходити травмофокусований курс психології та психотерапії. Обов’язково  треба проводити диференціацію серед психологів - за якими напрямками та з якими віковими категоріями вони працюють. Має бути жорсткий відбір людей, які будуть горіти своєю роботою. 

На мою думку, повинні бути сформовані психологи медичного профілю. Вони мають бути забезпечені своїм окремим департаментом, і не підпорядковуватися психіатрам. Так, співпрацювати з ними, але не підпорядковуватися. Інакше, нормально реабілітація не буде проводитися. Психологи медичної практики мають працювати з людьми здоровими. Також їхня робота повинна тісно переплітатися з практикою людей, які працюють у військкоматах, з профдіагностами (це не психологи, і не психіатри). Має бути якийсь спільний облік та взаємодія. Окрім того, всі вони повинні співпрацювати з психологами соціального профілю. Непогано було б, якби для них існував єдиний системний код, як у Антипова. 

Тобто, на мою думку, має бути три галузі: соціальні психологи, які працюють з сім’ями, збирають інформацію про ресурсність чи дефіцитарність родини, ведуть картки людини з дитячого садочку; психологи, які працюють у військкоматах, профдіагности, профайлери - у них вже інші технки; медичні психологи. І в кожної з цих галузей має бути свій супервізор, а також орган, який їх навчає та підвищує їхню класифікацію. Ну і звісно ж, має бути єдина установа, яка всім цим управляє.

Загалом, це має бути складна, розгалужена система, яку необхідно координувати. Сьогодні є дуже багато хороших розробок, але між психологами має бути якась взаємодія, інакше все на такому рівні й залишиться. До мене приїжджали фіни, німці, американці переймати техніки та досвід. Кому його передати в Україні? На жаль, тут мої напрацювання нікому не потрібні. Я сама змушена була їхати в Житомир, Одесу, організовувати збори психологів та змушувати їх навчатися. Наприклад, в Ізраїлі для таких спеціалістів виділяють навіть санаторії, де вони в неформальній обстановці спілкуються, відпочивають, для них там проводяться різні тренінги. Було б непогано, якби і в нас створювалась якась подібна культура спілкування між професіоналами певного рівня. 

Окрім того, не треба забувати, що й самим психологам необхідна допомога. І цей напрямок теж обов’язково варто продумати. Має бути супервазія спеціалістів, і в них завжди мають бути в обоймі люди, які допоможуть на різних рівнях. На жаль, сьогодні психологам не забезпечують хороші умови для роботи. Вони працюють в жахливих кабінетах і навіть у відрядження їздять за свій рахунок.