Співачка Тетяна Сарапіна: Для мене завжди виклик співати перед воїнами

"Моя Київщина" поспілкувалася з Тетяною Сарапіною про її творчий шлях, виступи на різноманітних конкурсах, а також про її волонтерську діяльність. Тетяна - жителька міста Боярки, переможець Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів, володар ордену "Золота Квітка" ІІ Міжнародного вокального конкурсу ім.Квітки Цісик, нагороджена медаллю "За жертовність і любов до України", солістка студії при Національному заслуженому академічному українському народному хорі України ім.Григорія Верьовки, солістка ВІА "Ягідки", керівник вокального ансмаблю "Мальви" НПУ ім. М.Драгоманова

- Яким був Ваш шлях до пісні? Розкажіть про свою родину.

- Мій шлях до пісні розпочався ще з самого малечку, а першими слухачами були рідні на сімейних святах, за  традицією я виходила на імпровізовану сцену в центрі кімнати і співала різні пісні на зрозумілій лише мені мові. Дуже раділа, коли чула оплески і після поклону з "грацією" виходила за "куліси". І тоді моя бабуся вирішила відвести мене до студії народно-естрадного співу "Перлина", де я і навчалась майже 11 років до завершення школи. Я щиро вдячна своєму педагогу -  Нурищенко Оксані Миколаївні за її працю, любов та віру в мене.

Моя родина - дуже творча, мама - пані Олена у шкільні та студентські роки грала у театральній студії Харківського Палацу дітей та юнацтва  "Театр Книги", з дитинства співала мені лагідні колискові, а також імпровізувала різні пісні на фортепіано або гітарі. Тато - Олександр, має дуже гарний оксамитовий баритон, який не раз демонстрував  у колі близьких та друзів. Мій старший брат Дмитро має дві вищі освіти, одна з яких -  артист театру і кіно, грав у театрі "Срібний острів". Бабуся – пані Антоніна, завжди несла свою любов до України та української пісні, тому ми не раз співали з нею у два голосі різні українські народні пісні, одна з найулюбленіших -  "Ой,у вишневому саду". А взагалі улюбленою піснею дитинства була пісня "Життя не цукор і не мед, ніхто до шлюбу не бере" (переклад з рос.), я вважала, що ця пісня виходить у мене – найкраще.

Для мене моя сім'я – це найбільший скарб, велика вдячність батькам за їх підтримку, мудрість, віру, за те, що в житті доклали всіх зусиль, щоб я була людиною... щасливою людиною! 

- Чи співали в школі? Хто  Ваш улюблений вчитель та пісня дитинства?

- Я дуже люблю згадувати свої шкільні роки, адже - це були неймовірно насичені творчим життям моменти. На 1 вересня  я завжди співала гімн школи перед урочистим відкриттям навчального року. Щоразу я старанно готувалась до кожного шкільного виступу. З 5-го і до 11 класу я була учасником команди КВК "Вітаміни". Де тільки не була команда КВК "Вітаміни"! Ми побували в різних куточках України на фестивалях, де виборювали завжди призові місця. А якось,  взагалі прийшла ідея поставили мюзикл "Ромео і Джульєтта", де було задіяна величезна команда людей: починаючи від тих, хто створював декорації,займався пошиттям костюмів усім учасниками, закінчуючи - педагогами з вокалу, які займались з усіма учасниками, та навіть звукорежисерами, які записували аранжування для нашого виступу. Досі цей досвід є дуже значущим для мене, адже це був мій театральний дебют. Я отримала головну роль - роль Джульєтти.

Наш мюзикл справив фурор в школі, причому потім і далеко за її межами.  Нас почали упізнавати на вулицях нашого міста і навіть зняли сюжет для відомого телеканалу та взяли в нас інтерв’ю. Згодом, мюзикли стали шкільною традицією. Але будемо відверті, нічого б цього не було, без наших наставників, Кучеренко Вікторії та Оксани Мирончук, які нам були за рідних, підтримували, вчили нас йти вперед, виходити зі своєї зони комфорту і нічого не боятися. Як виявилось, першу пісню, яку я виконала в 6 рочків, мені написала саме пані Вікторія, за що я ї їй безмежно вдячна.

Я поважаю і вдячна кожному вчителю, але найбільше висловлюю слова подяки своєму класному керівникові, шкільному вчителю - Сухініній Тамарі Василівні, це Людина з великої літери, я вдячна їй за всі поради, віру в моє творче майбутнє,  настанови та такі важливі слова підтримки у різні моменти життя.

- Чи пам’ятаєте найкумедніший випадок на сцені?

- Взагалі, були різні кумедні ситуації на сцені, але однин з найсмішніших я запам'ятала на все життя, хоча це було ще у мої 8 рочків. Діло було так: ми з моїм педагогом, дуже старанно розучували одну пісню, адже «на носі» мав відбутись важливий захід Всеукраїнського масштабу. І от, я вже на сцені, чекаю на свій вихід, мене оголошують, я з посмішкою на всі свої 20 зубів виходжу на сцену, вмикається фонограма, я вже маю співати, і розумію, що чогось  мені не вистачає у руках – звісно – мікрофона. Тут я вже бачу в залі перелякані очі мами і викладача, кланяюсь, іду за куліси, беру мікрофон і спочатку розпочинаю свій виступ, як ні в чому не бувало. Аплодисменти лунали після виступу ще довго.

- Як вдається поєднувати творчість і навчання у вищому навчальному закладі?

- Я закінчила магістратуру НПУ імені М.П.Драгоманова з червоним дипломом у 2018 році за спеціальністю – музичне мистецтво та англійська мова, під керівництвом декана факультету мистецтв, професора Федоришина Василя Ілліча – мудрого, чуйного, далекоглядного керівника. Творче життя на факультеті було насиченим і дійсно цікавим. З 2-го і по 5-ий курс, я була Головою Студентської ради факультету, це був неймовірний досвід в організації різних творчих вечорів або концертів. Перші два курси моїм викладачем була Заслужена артистка України, доцент – Руслана Лоцман, у 2015 році ми з Русланою Олександрівною подорожували по Західній Україні з благодійними концертами, саме тоді я поповнила свою пісенну скарбничку неймовірно чудовими і гарними творами, які і зараз виконую на концертах. Я вдячна Руслані Олександрівні за цінний досвід, і творчу підтримку. На третьому курсі я перейшла до класу Пирогової Тетяни – заслуженої артистки України, солістки хору імені Григорія Верьовки. З Тетяною Іванівною ми не раз співали дуетом на різних концертах, одним з найулюбленіших виконаних разом творів є пісня «На калині мене мати колихала», яку ми вперше виконали у філармонії в 2017 році. Я вдячна Тетяні Іванівні за її віддану та таку важливу працю, вона вклала в мене не тільки знання, але і часточку душі, своїми настановами та теплими словами надихала мене на нові починання, своїм прикладом вселяла віру в свої сили. Тетяна Іванівна і зараз залишається моїм педагогом та творчим наставником. На даний момент навчаюсь в Студії при хорі імені Г.Верьовки.

- Напевно, маєте чим похвалитися? Розкажіть про успіхи, перемоги, нагороди.

- Я була учасником різних конкурсів і фестивалів, великою радістю було, коли отримала своє перше Гран-Прі у 8 років на конкурсі "Чарівна Свічка". З кожною наступною перемогою я розуміла, що треба працювати над собою і надалі, вдосконалюватись і не зупинятись на досягнутому. У  2018 році я отримала 1 премію на ІІ Міжнародному конкурсі імені Квітки Цісик та отримала Золотий Орден ім. Квітки Цісик.  У 2019 році отримала 1 місце на XXVIII Міжнародному фестивалі "Утринна Звезда" в місті Банско, Болгарія. 25 січня 2020 року була нагороджена медаллю "За жертовність і любов до України". Ця нагорода додала ще більшої наснаги, натхнення і віри в себе.

- Кажуть – волонтерство - це як потреба душі. Знаючи, що Ви багато виступаєте з волонтерськими концертами перед  воїнами АТО на передовій та в госпіталях, скажіть, будь ласка, що для Вас особисто означає волонтерство?

- Чесно кажучи, для мене завжди виклик співати на волонтерських заходах, адже морально важко усвідомити через, що пройшли молоді хлопці, скільки історій вони несуть тепер по життю. Бувало, під час виступу, коли від емоцій твоє серце рве на шматки,  не стримуєшся і на очах починають проступати сльози.

Але, як би не було важко психологічно, я розумію, що з нашою підтримкою, вони стають сильнішими, адже важливо, коли в тебе вірять, коли просто поруч. Ми маємо боротись та вірити в краще, молитись задля нашого майбутнього і для нашої неньки -  України.

- Творчі люди завжди  мріють та ставлять амбітні цілі. Поділитеся з нами?

- Я така людина, яка завжди ставить собі великі плани та цілі на майбутнє. Але краще я вже з Вами поділюсь своїми досягненнями та реалізованими  планами, тільки трошки згодом, а поки залишу це в маленькому секретику.
 
Тетяна Іванчук, "Моя Київщина"