ТОП-30 найкращих зразків екранізації літератури

Доки графік режиму подальшої самоізоляції земляків під час карантину остаточно ще не визначений, не кажучи вже про умови вступу випускників шкіл до вишів (де література входить до тестів або завдань творчих навчальних закладів), портал «Моя Київщина» вирішив продовжувати знайомство своїх читачів із помітними творами літератури та кіномистецтва, що розміщені на доступних ресурсах.

Сьогодні черга дійшла до тієї літератури, яка згодом була перенесена на кіно-чи телевізійні екрани. До речі, у двох попередніх оглядах ми вже висвітлювали кращі українські стрічки ХХ  та ХХІ сторіччя, тож сьогодні наголос робимо також і на екранізаціях зарубіжної літератури, розміщуючи стрічки – за датою їхнього виходу до глядача.

Також нагадаємо й про першу та другу частину огляду напівзабутих радянських кіно-шедеврів, серед котрих лише половина грунтувалась на літературних попередниках.

1963- «Каїн XVIII» - фільм-притча 1963 року, поставлений на «Ленфільмі» режисерами Надією Кошеверовою та Михайлом Шапіро за п'єсою Євгена Шварца «Голий король», яку автор ще у 1947-му в співавторстві з іншим сатириком-драматургом  Миколою Ердманом  переробив  у сценарій «Двоє друзів».

У стрічці задіяний каскад найкращих акторів того часу- Ераст Гарін, Лідія Сухаревська, Юрій Любимов (напередодні свого керівництва Таганкою) , Бруно Фрейндліх, Михайло Жаров, Рина Зелена, Михайло Глузський, Борис Чирков, Георгій Віцин та  Ігор Дмитрієв, а актор Олександр Дем'яненко (відомий за роллю Шурика у гайдаєвських комедіях) зіграв не простого студента, а мужнього персонажа, з амплуа героя-любовника.

Фільм містить елементи антитоталітарної і антимілітаристської сатири, в тому числі й на події Карибської кризи. Тому поява стрічки в часи Хрущова тоді вважалася ледь не дивом, а оскільки у авторській передмові  до фільму його творці прямо інформують, що

«Это сказка без затей,

но она не для детей!

Служит пусть она примером

по «неведомым краям»

разным канцлерам-премьерам,

генералам-изуверам,

экс- и просто королям!»

Тому і не дивно, що у нинішні,  путінські часи,  її не повторюють у прайм-годину на ефірному федеральному телебачені  РФ, залишаючи для гурманів гето – поодиноких трансляцій- на  спеціалізованих супутникових каналах.

Зазначимо, що ця стрічка – не менш потужне джерело дотепних крилатих висловів, ніж інші екранізації Євгена Шварца - «Попелюшка» (1947)  «Тінь» (1971)  Звичайне диво» ( 1978) та «Вбити дракона» ( 1988).

1966-  «Республіка ШКІД» - Геннадія Полоки за повістю Григорія Бєлих та Леоніда Пантелеєва. Зрозуміло, що головні актори стрічки- підлітки, але глядачам запам’ятався і Сергій Юрський у ролі Вікніксора та його колега по сцені БДТ- Павло Луспекаєв. За прізвищем подруги головного героя- Тоні Марконі радянські школярі свого часу мали змогу дізнатися, що винахідником радіо був не тільки Олександр Попов, але й його –більш енергійний італійський колега –Гульєльмо Макроні.

1967- «Комісар» -Олександр Аскольдова за повістю Василя Гросмана «У місті Бердичеві». Легедарна стрічка, яка була чи не першою покладена на полку і чи не останньою звідти була знята. Режисер стрічки, чиє дитинство припало на проживанні у Києві, аж до незаконного арешту його батька у 1938-му,  два роки тому помер у Швеції, але колись на київському показі розповідав, що й нове перебудовче керівництво спілки кінематографістів заважало широкому прокату стрічки, де чудово зіграли свої ролі Нонна Мордюкова, Ролан Биков, Раїса Недашківська, Василь Шукшин та Отар Коберідзе.

 Бердичев (де вінчався сам Оноре де Бальзак)- місто трьох релігій, тож композитор Альфред Шнітке написав чудову композицію, коли червона мадонна Вавілова (персонаж Мордюкової) з дитиною на руках проходить повз православного храму, католицького костелу та іудейської синагоги і музичний орнамент змінюється у відповідності до національного мелосу  та релігійних традицій мешканців містечка.

1973 – «Погана хороша людина» - Йосифа Хейфица за повістю Антона Чехова «Дуель»

Сюжет фільму будується на протистоянні двох яскравих особистостей - Лаєвського (Олег Даль) і фон Корена (Володимир Висоцький). У кожного з них є свої принципи, своя життєва позиція, що у поєднанні з чеховською ноткою робить цю стрічку незабутньою. Дехто з критиків переконаний, що Висоцький у майбутній ролі Жеглова викорастав акторські напрацювання, які він відточував на ролі нігіліста фон Корена.

1976- «Легенда про Тіля» - Олександра Алова та Володимира Наумова-за романом Шарля де Костера. Кіноверсія містить у собі дві серії, телевізійна адаптація- аж п’ять. Деякі персонажі стрічки візуально нагадують картини фламандських класиків, особливо- Брейгеля. Історичний фон картини доповнює не тільки оригінальна музика композитора Миколи Каретнікова та деякі композиції Вівальді, але  й стилізована під старину музика Володимира Вавілова.

Стрічку прикрашає чудовий акторський ансамбль: Лембит Ульфсак, Наталія Белохвостікова, Євген Леонов, Михайло Ульянов, Лариса Мальована, Алла Демідова, Анатолій Солоніцин, Іннокентій Смоктуновський, Владислав Дворжецький, Євген Євстигнеєв, Ігор Ледогоров, Ігор Ясулович, Віра Васильєва, Олег Відов, Сергій Кулагін, Юозас Будрайтис, Юрій Волинцев, Микаела Дроздовська, Людмила Іванова, Лев Перфілов, Леонід Марков, Віктор Шульгин, Неллі Пшонна, Георгій Георгіу та Володимир Федоров у ролі шута Яна.

1979- «Маленькі трагедії» - Михайла Швейцера за п’єсами однойменного циклу Олександра Пушкіна. Як відомо, знаменита Болдинська осінь у творчості Пушкіна трапилася під час вимушеної самоізоляції в родовому помісті через холерний карантин, який мав місце рівно 190 років тому- в 1830-му році, щоправда не навесні, як зараз, а восени. Власне, «Маленькі трагедії»- чи не найбільш потужний творчий здобуток поета, а «Бенкет у Чуму» та «Моцарт і Сальєрі» (з дилемою-   чи сумісні між собою геній та злодійство») –залишаються актуальними для будь- якої епохи. У стрічці блискуче зіграли актори  Сергій Юрський (його імпровізатор з «Єгипетських ночей», за задумом режисера,  майстерно зв’язав сюжети п’яти п’єс в один твір), Георгій Тараторкін, Наталія Данілова, Валерій Золотухін, Іннокентій Смоктуновський, Наталія Бєлохвостікова та Володимир Висоцький. Роль Дон Гуана стала останньої в його житті.

1980- «Рафферті»  Семена Арановича за романом Лайнела Уайта. Чи не найкраща роль колишнього киянина Олега Борисова на телеекрані.

Втім, решта акторів- Євгенія Симонова, Лариса Мальована, Армен Джигарханян, Олександр Кайдановський, досвідчений Володимир Зельдін  та зовсім юна на той час (на жаль,  вже покійна) Марина Левтова — теж зіграли на відмінно. Цікаво зазначити, що колега Арановича за «Ленфільмом»- режисер Олексій Герман зіграв у телефільми роль журналіста з амплуа-резонера.

Фінальне танго композитора Олександра Кнайфеля підкреслювало для радянських телеглядачів «їхні норови» Заходу, але хто знав, що політичні та бізнесові вбивства згодом стануть реальністю і у нашому житті?

1982- «Обрані»  – перший та останній спільний радянсько-колумбійський фільм, поставлений режисером Сергієм Соловйовим за мотивами однойменного роману екс-президента Колумбії Альфонсо Лопеса Мікельсена.

Друга світова війна. Багатий німецький барон ненавидить нацистські порядки, проте намагається зберегти нейтралітет у відносинах з режимом. В кінці війни йому вдається виїхати до Колумбії і потрапити в середовище місцевої еліти - тих самих «обраних», але яким способом? У пошуках компромісу він здатен зрадити кохання, не кажучи вже про честь та мораль.

В головних ролях стрічки знялися Леонід Філатов, Тетяна Друбич та Олександр Пороховщиков, а музику до неї написав постійний співавтор Соловйова – композитор Ісаак Шварц.

1982- «Пригоди графа Невзорова» - фільм режисера Олександра Панкратова-Чорного, відомого в якості актора характерними ролями другого плану та як продюсер кількох комерційних комедій низького гатунку на початку 90-х.

 Однак можливо через те, що сценарій до екранізації цього еміграційного роману Олексія Толстого написав дует метрів режисури в складі Олександра Алова та Володимира Наумова, в цілому екранне втілення «Ібікусу» (інша назва роману червоного графа) у Панкратова-Чорного виявилося досить непоганим. Оскільки в булгаківській п’єсі «Біг» міститься  чимало деталей  схожих на сюжети Олексія Толстого (включаючи перегони тарганів) – дослідники й досі  сперечаються: хто в кого що саме позичив?  Питання цікаве ще й у контексті того факту, що драму «Біг» у 1970-му році екранізували саме Алов та Наумов.

1988- «НП районного масштабу» - у постановці Сергія Снежкіна була справжньою перебудовчею сенсацією, бо відверто розповідало про  атмосферу подвійної моралі, яка тоді панувала у комсомолі та в компартії. Мабуть публікація повісті Юрія Полякова, а згодом й добро на її екранізацію і стала можливою, оскільки критиці спершу піддавалась не партія, а її молодіжний загін.

 За сюжетом перший секретар райкому комсомолу (його роль виконав Ігор Бочкін) невдовзі мав йти на підвищення і, як кажуть,  «виставлявся» у колективі підлеглих. Далі в нього розпочалася  смуга невдач.  Вночі скандал закатила дружина, який набридлі постійні загули чоловіка, даремно він намагався її переконати в тому, що «у комсомолі потрібно вміти працювати не тільки головою, але й печінкою», а вранці з’ясувалося, що в актовому залі на ніч не було щільно закрито вікно і вночі хтось поцупив прапорі комсомольської організації…

1989- «Філіп Траум»  - Ігоря Масленнікова. Режисер циклу фільмів про Шерлока Холмса вирішив екранізувати «Таємничого незнайомця» Марка Твена, де головного героя можна розглядати як предтечу образа Воланда, тим паче у перемонтованому з телевізійний на прокатну версію для показу в кінотеатрах фільм мав назву- «Хроніка сатани-молодшого».

Після від'їзду Філіппа Траума жоден з дорослих жителів міста не може згадати, як саме виглядав таємничий незнайомець. Поки дорослі будують припущення, Сеппі, переймає справу свого батька, виявляється єдиним в цій компанії, хто запам'ятав образ таємничого незнайомця правильно, повідомляє, що Філіпп Траум був ні хто інший, як благородний юнак з блакитними очима і золотим волоссям. І що, ймовірно, він повернеться, тому що до міста приїжджає новий голова так званого духовного трибуналу.

1991 — «Танго смерті» - Олександра Муратова- за «Повістю про санаторну зону» Миколи Хвильового Фільм розповідає про політичні репресії 20-х років в Україні та розчарування революційної інтелігенції в комуністичних ідеалах.

1991- «Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним»

Екранізація новели з роману-трилогії Фазиля Іскандера «Сандро з Чегема»

Фільм знятий в манері соцреалізму і стилізований під естетику 1930-х років, чому посприяла і музика Едісона Денісова.

Абхазія, серпень 1935 року. Сандро Чегемський, кращий танцюрист з Народного ансамблю пісні і танцю Абхазії, був запрошений разом з усіма на нічний бенкет, влаштований начальством для самого товариша Сталіна і його соратників. У «вожді народів» він впізнає людину, зустрінуту ним в дитинстві на Ніжнєчегемській дорозі — бандита, який пограбував пароплав і застрелив спільників (трапилося це вже після пограбування пароплава, коли Джугашвілі віз награбоване в гори повз Чегема). Сандро блиснув хоробрістю, під'їхавши з зав'язаними башликом очима прямо до ніг Сталіна. Вождь ледь не впізнав його, хоча бачив Сандро тільки раз в житті, коли той був ще хлопчиськом.

Практично весь екранний час приділено самому бенкету, тостам, поведінці сталінського оточення, але після повернення додому головний герой новели та фільму починає помічати як зникають не тільки артисти, що побували на останньому бенкеті, але й окремі його учасники з числа місцевої номенклатури. А ролі у фільмі виконували:

Олексій Петренко — Йосип Сталін

Олександр Феклістов — Сандро з Чегема

Євген Євстигнєєв — Михайло Калінін

Сергій Никоненко — Климент Ворошилов

Валентин Гафт — Лаврентій Берія

Олексій Сафонов — Нестор Лакоба

1991 «Гріх»  Олега Бійми за п'єсою Володимира Винниченка.

Цей фільм варто подивитися з кількох причин. У радянський повоєнний час ім’я першого прем’єра незалежної УНР було під забороною, не дивлячись на те, що він був одним із самих відомих драматургів Європи на початку ХХ сторіччя і його твори у 20-ті роки широко  видавалися в УРСР навіть після того як він остаточно вирішив не повертатися до України.

По-друге, цікавий психологічний сюжет покладений в основу твору. Марія Ляшківська (актриса Наталя Єгорова) спочатку бавлячись, а потім уже серйозно, закохується у чоловіка своєї подруги, який бореться за соціальну справедливість. Потім будуть арешт, виснажливі допити зачарованого нею поліцейського, причетність до загибелі свого коханого. У стрічці знялися широко відомі київські актори- Богдан Ступка, Олена Борзова, Людмила Арініна, Людмила Смородина, Олексій Богданович, Костянтин Степанков , Ярослав Гаврилюк, Зінаїда Дехтярьова, Віталій Полусмак, Анатолій Юрченко, Сергій Дашевський,  Тетяна Антонова та російський актор Борис Невзоров у ролі Івана Чеботаря.

  Згодом керівник «Укртелефільму» Олег Бійма зняв п’ятисерійну «Пастку» за «Перехресними стежками» Івана Франка, де окрім того ж Богдана Ступки в головних ролях знялися Ольга Сумська та Анатолій Хостікоєв та десятисерійний «Острів любові», де кожна серія уявляє собою окремий любовно-еротичний твір української класичної та сучасної літератури.

1992 - «Вірний Руслан» (Історія вартового собаки) – Володимира Хмельницького за повістю Георгія Владимова також була знята у Києві, але на студії ВТО  «Фест-Земля»

Події у фільмі відбуваються в епоху «хрущовської відлиги», завдяки якій табір був розформований. Частина собак, в тому числі і Руслан, були просто викинуті на волю долі..

Розв'язка фільму настає, коли на станцію прибуває поїзд із комсомольцями, які приїхали на будівництво нового хімкомбінату. Руслан бачить в них нову партію ув'язнених і, згідно до «статуту», примикає до них в якості конвойної собаки. Інші табірні пси також приєднуються до колони, з тим щоб за прикладом Руслана супроводжувати її в табір.

Дуже скоро  псам супроводу стає зрозуміло, що «підконвойні» ведуть себе не належним чином і, припиняючи можливу втечу, вони починають кидатися на людей, намагаючись їх знову об’єднати в колону на п’ятьох. Проте, отримавши відсіч, майже всі собаки розбігаються. Поруч з молоддю залишається тільки Руслан, який не прийняв участі в «приборканні ув'язнених». Вважаючи Руслана небезпечним, кілька осіб з прибулих на поїзді нападають на пса і ламають йому спину. Смертельно поранену собаку, аби та не мучалася добиває його новий опікун Потертий, який з’явився  на шум занадто пізно.

У стрічці знялися Леонід Яновський, Лідія Федосєєва-Шукшина, Сергей Пожогін, Вікторія Корсун, Лідія Чащина, Богдан Бенюк, Михайло Ігнатов, текст від автора озвучив Олексій Баталов,  а музику до неї написав відомий український композитор Володимир Бистряков.

До речі, тема собачого боргу та відданості – не випадкова у творчості Володимира Хмельницького. За два роки до цього він на студії Київнаукфільм» зняв стрічку «На прив'язі у злітної смуги» , в основі якої покладений реальний випадок, про якій писав у «Комсомольці» журналіст Юрій Рост про те, як вівчарка два роки поспіль чекала повернення свого господаря біля злітної смуги аеропорту. До речі, це фільм знято приблизно одночасно з японською версією «Хатіко», але за двадцять років до британсько- американської.

 1993 - «Мрії ідіота»- Василя Пічула за романом одеситів Іллі Ільфа та Євгена Петрова «Золоте теля». Режисер, аби запобігнути штампів, які бувають неминучі у повторі фраз та усім знайомим з дитинства на пам’ять діалогам,  вирішив грати на розрив шаблону. Остапа Бендера в нього грає «товстий та красивий парніша»- естрадний співак Сергій Крилов, Паніковського- аристократ Станіслав Любшин, Корейка- раціональний атлет Андрій Смірнов, який здоровим образом життя дійсно береже себе для капіталізму. Простого увальня Балаганова- гопник у шкірі- Євген Дворжецький, нарешті скромного Козлевіча грає актор Володимир Толоконніков, який усім запам’ятався роллю Шарікова в «Собачому серці»

До того ж арбатівського столоначальника, до якого почергово заходять аж троє синів лейтенанта Шмідта,  грає- жінка, у літах,  нарешті Балаганова на гаманці ловлять не у трамваї, а у метро. І саме головне, режисер приготував глядачеві аж три можливих фінали: традиційний: Бендера-Крилова, як і його попередників, б’ють та грабують на кордоні румунські прикордонники, фатальний- гроші згорають, аби посилкою прямують на наркома фінансів, нарешті- хепі-енд- Великий Комбінатор разом з грошима та нареченою Зосєю Синицькою відїжджає у СВ-вагону на зустріч щастю.

1993- «Щасливий невдаха» - фільм Валерія Биченкова за однойменною повістю Вадима Шефнера. Фільм- просто переповний ностальгії за шкільними роками та роками пізнього НЕПу,(які передували у Пітері- великому терору)  та насиченим авторським гумором. Кожен другий в ньому- складає вірші, часто-густо-самопародійні. «Дядя Гоша- від чого ти такий веселий?- запитує юний поет поета-дворника. «Античний Рим, перед своїм остаточним падінням , демонстрував чудеса оптимізму!»- відповідає дворник -інтелігент.

1994 — «Геть сором!»- Олександра Муратова за повістю Миколи Хвильового «Сентиментальна історія». Фільм переносить глядача у часи НЕПу. З провінційного містечка у столицю приїздить дев’ятнадцятирічна Марія, щоб долучитися до будівельників «світлого майбутнього». Влаштувавшись на роботу та змінивши ім’я на більш романтичне – Б'янка – вона починає чекати на велике і світле кохання, про яке до тих пір читала лише у книжках. Вона ніби й хоче віддатися чоловікові, гідному її мрії, але вимушена мати справу або зі слабким боягузом художником Чаргаром, або з огидним діловодом.

Головна героїня (акторка Наталя Доля) задихається у вульгарному оточенні, де у майбутньому у неї немає жодної перспективи. Режисер гостро критично розкриває бюрократизм і сексуальну розпусту раннього СРСР. У фіналі фільму жорстока реальність ламає Б’янку, і вона зводить рахунки з життям. Загалом, уся трилогія О. Муратова за прозою Хвильового вирізняється глибоким розумінням психологічних переживань персонажів і смертельної небезпеки, яку становить для людини тоталітарна система. Так, провідним мотивом трьох фільмів є зв’язок-де гуманізованого радянського соціального середовища, суїцидального синдрому і сексуальності, від якої персонажі фатально залежні і яку провокатори майстерно використовують. В картинах режисер точно передає істероїдність, надрив, меланхолію персонажів М. Хвильового, приречених до загибелі та безпосередньо йдеться про надскладні схеми катування, розіграні каральною машиною проти індивіда.

1995 - «Орел та решка» - лірична трагікомедія Георгія Данелія, знята за мотивами повісті Володимира Маканіна «На першому диханні». Доки усі режисери на пострадянському та постсоціалістичному просторі продовжували викривати вади тоталітаризму й авторитаризму та знаходити для показу новітні жахи «клятих 90-х», які прийшли їм на зміну, класик кіно зустрів нові часи з притаманним грузинам гумором та іронією. «Орел та рєшка» разом зі стрічками «Настя» (1993) та «Фортуна» (1999)- утворили своєрідний триптих 90-х у фільмографії метра.

1995 — «Вальдшнепи» - Олександра Муратова за однойменним романом Миколи Хвильового. А «Вальдшнепи» завершили кінотриптих Олександра Муратова за прозою Миколи Хвильового. Причому, після того, як прозаїк покінчив собою у 1933-му році,  зникли рукописи остаточної редакції другої частини роману. Тож режисеру для написання сценарію доводилося звертатися до сучасників Хвильового- свого батька - поета Ігоря Муратова, до Володимира Сосюри та пригадувати свої розмови з Олексанром Довженнком, який був керівник його курсу в кіноінституті і який . як і Сосюра встиг прочитати твір до його знищення.

Сюжет у «Вальдшнепах» фактично відсутній. Хоча автор і дбає про сюжетну інтригу, майстерно виписує чарівні південні пейзажі, на тлі яких розвиваються складні стосунки героїв, але це насамперед — роман ідеологічний, роман-диспут. Його персонажі, постійно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші суспільно-політичні питання доби. Маємо справу з раннім зразком суто політичного роману, який в українській літературі робив лише перші кроки.

2001 - «Даун Хаус» постмодернова спроба Романа Качанова екранізувати роман «Ідіот» Федора Достоєвського. У ролі князя Мишкіна зіграв дещо «пригальмований» Федір Бондарчук. Цікаво, що до глядача стрічка вийшла за два роки до серіалу Бортка і через 45 років після театральної прем’єри Георгія Товстоногова (зі Смоктуновським у 1957-му році) та кінопрем’єри Івана Пир’єва (з Юрієм Яковлєвим у 1958-му). Крилатими стало багато висловів із осучасненої версії «Ідіоту»,  включаючи докір Настасії Пилипівни до Стоцького (в ролі  музичного критика Артемія Троїцького): «А хто мене дівочої цноти під звуки «Пінк Флойду» позбавляв?»

2002- «Театральний роман» - Олега Бабицького та Юрія Гольдіна- за однойменним романом Михайла Булгакова- на диво не дуже відомий широкому загалу фільм, а даремно, бо гра акторів , особливо Максима Суханова- вище усіх похвал. Нагадаємо, що цей твір киянина має підзаголовок- «Записки небіжчика».

2003 - «Ідіот» Володимира Бортка - класична 10-серійна екранізація - мабуть найбільш адекватне втілення тексту Достоєвського.

Гра в цьому серіалі додала слави й без того відомим акторам-Володимиру Машкову, Лідії Велєжевій, Ользі Будиній, Інні Чуриковій, Олегу Басілашвілі, Володимиру Ільїну, Олександру Лазарєву, Андрію Смирнову, Анастасії Мельниковій, Олексію Петренку, Ларисі Мальованій та Олександру Домогарову, а христологічна роль князя Мишкіна  дозволила пізніше Євгену Миронову зіграти роль самого Достоєвського в автобіографічному  7-серійному телефільмі Володимира Хотіненка.

2005- «Доктор Живаго» - 11 серійний серіал Олександра Прошкина -за колись забороненим до друку в СРСР однойменним  романом Бориса Пастернака - далеко не перша спроба перевести дію опального роману на екран. У  мережі є навіть згадка (одначе  без подробиць) , що перша версія вийшла на телеекран у Бразилії ще у 1959-му році, тобто за життя поета, але вона мабуть не була збережена…

 Не дивлячись на те, що серед шанувальників творчості Пастернака користувалися популярністю американська версія 1965-го року Девіда Ліна та спільний британсько-німецько-американський серіал   2002-го року режисера Джакомо Кампіотті, але трійка головних героїв (Юрій Живаго, Лара Антіпова та Віктор Комровський)  у виконанні російського тріо акторів- Олега Меньшикова, Чулпан Хаматової та Олега Янковского виявилася не гірше закордонних трійок-              Омара Шарифа- Джулі Крісті -Рода Стайгера 1965-го року та Ханса Мэтисона- Кіри Найтлі - Сема Ніла 2002-го. Нарешті широкий спектр різноманітної за жанром музики Едуарда Артем’єва сподобався меломанам не гірше за одну, хоч й оскароносну мелодію Моріса Жара.

Між іншим, стало відомо, що творець «Вікінгів» Майкл Хірст також має намір взятися за екранізацію роману.

2009- «Анна Кареніна». П’ятисерійна версія Сергія Соловйова не загубилося з понад 30 екранізації роману Льва Толстого, перші з яких були здійснені відразу після смерті письменника. Загалом,- за кількістю екранізації роман випереджають хиба що конан-дойлівські пригоди Шерлока Холмса.

Хто тільки із зірок світового кіно  не намагався презентувати себе в головній ролі! Грета Гарбо зуміла зробити це двічі – в 1927-му та у 1935-му роках. Причому перший (німий) варіант мав хепі-енд: Кареніна передумала кидатися під потяг та з благословіння першого чоловіка щасливо продовжила родинне життя з Вронським.

У повоєнний час в ролі Анни Кареніної знялися Вів’єн Лі, Клер Блум, Леа Массарі, Людмила Черіна,  Нікола Паже, Жаклін Биссет, Белла Естер, , Софі Марсо, Хелен Макрорі, Віторія Пуччині, нарешті вже згадана в екранізації «Доктора Живаго»- Кіра Найтлі. 

На батьківщині Толстого у 1953- му році на плівку була зафіксована постановлена ще у 1938-му році В.Немеровичем-Данченком МХАТівська версія з Аллою Тарасовою. На думку Віталія Вульфа,- краще б вони включили камери у рік прем’єри…

Якщо не рахувати фільма-балету «Анна Кареніна» з Майєю Плисецькою, класично-еталонною для порівняння  вважається  версія екранізації роману режисера Олександра Зархі з Миколою Гриценко в ролі Кареніна та  Тетяною Самойловою й Василем Лановим у ролі Анни та Вронського. Цікаво, що колишнє подружжя акторів на момент зйомок фільму вже було розлучено. Фільм мав бути представлений на Каннськом фестивалі 1968-го року, але через студентські заворушення, його європейська прем’єра так і не відбулася.

Нині критика порівнює з фільмом 1967-го року  фільм із Софі Марсо та два останні російські серіали- соловйовський 2009-го року та версію керівника «Мосфільму» Карена Шахназарова, яка була здійснена восьма роками пізніше..

І якщо у Соловйова наголос зроблений на зірках кіно, у Шахназарова-  на зірочках серіалів.

 Давайте порівняємо: версія екранізації Толстого  2009-го року –загалом була останнім фільмом за участю Олександра Абдулова (Стів Облонський) та однією з останніх кіноробіт Олега Янковського в ролі Кареніна та Едуарда Марцевича в роі князя Щербацького. Закохану пару зіграли –постійна Муза режисера- Тетяна Друбич та фактурний актор Ярослав Бойко. А ще в серіалі знялися- Сергій Гармаш (у ролі Левіна), Олена Дробишева (Доллі) Марія Аніканова (Кіті), Людмила Савельєва, Людмила Максакова та Катерина Васильєва, між іншим,- перша дружина режисера.

В серіалі ж Шахназарова із зірок була хиба що виконавиця ролі самої Анни- Єлізавета Боярська, Володимир Ільїн- у ролі сивого генерала та Вікторія Ісакова в ролі Доллі. Старшого Кареніна зіграв Віталій Кищенко,  а Вронського- Максим Матвеєв.

Із режисерських ноу-хау: дія відбувається у двох часових вимірах- в рік трагічної смерті Кареніної та двадцять років потому, на полях російсько-японської війни 1903-1905-го років, для цього сценаристи поєднали роман Толстого з воєнною прозою Вікентія Верєсаєва. І тут як у колгоспній епопеї Анатолія Іванова «Вічний поклик» - родичі (постарілий Вронський та вже дорослий Сергій Каренін-молодший)- зустрічаються…

Загалом судячи з повної назви серіалу - «Анна Кареніна. Історія Вронського» останній і є головним героєм цієї версії. У той же час, критика переконана, що у версії Сергія Соловйова не тільки харизма Янковського, але й первинний задум режисера- остаточно реабілітували чиновника Олексія Олександровича Кареніна в очах прогресивної публіки, хай й навіть із сторічним запізненням…

2011 - Generation P–  перша повнометражна екранізація однойменного роману Віктора Пелевіна в постановці Віктора Гінзбурга. Герой фільму — Вавілен Татарський — поет, випускник Літінституту і типовий представник «покоління пепсі» змінює поезію на прозу життя — працює спершу в реалізатором у кіоску, а згодом переходить на роботу в рекламну агенцію. Він створює слогани, які потім продає. Його задача — адаптувати західну рекламу до російського менталітету, і він дуже добре її виконує. Реклама стає для нього не просто роботою, а сенсом життя, релігією. І тут починають відкриватися різні містичні таємниці…

2011 - «Борис Годунов»  - Володимира Мирзоева за трагедією Олександра Пушкіна . Видатна  на думку багатьох критиків- екранізація.  І головне тут не в тому, що дія перенесена в наші часи, а бояре розїжджають не на каретах , а на «Мерседесах», глашатий від царя - не якійсь дьяк, а телевізійний прес-секретар у краватці у виконанні Леоніда Парфьонов,  народ, що «безмолвствует» насправді точить ляси біля своїх телевізорів, причому – інтелігенція- на своєму поверсі,  та на іншій кухні, простолюдини- на власних, точно як у комедії Михайла Рощина «Старий Новий Рік».

Досить переконливо зіграли свої ролі актори Максим Суханов, Андрій Мерзлікін, Леонід Громов, Дмитро Пєвцов, Петро Федоров, Раміль Сабітов,  Михайло Козаков (остання роль митця) Ольга Яковлєва, Дмитро Волков, Тетяна Лютаєва Олена Шевченко, Олег Комаров, Олена Коренєва, Сергій Чекригін.

Не дивлячись на зміну антуражу,  автори фільму не на йоту не відійшли від пушкінського тексту, тим самим підкреслюється думка, що тема злочину й покарання –дійсно-  вічна.

.У «Борисі Годунові» проблеми совісті, екзистенціального вибору пов'язуються з історією країни. Пушкін говорить, що ці речі сплетені в таємничий вузол або візерунок. Вибір кожного з нас - це ще й вибір своєї історії. Невірний індивідуальний вибір або кармічна помилка можуть спричинити за собою ланцюжок фатальних подій. Якщо ж людина опиняється при владі, це може стати проблемою всього народу.

Осучаснення антуражу мабуть із самого початку входило до задума Володимира Мирзоєва, бо режисер переконливо продемонстрував,  як нетлінність текстів Олександра Сергійовича, так і циклічність розвитку російської історії.

А про універсальний сенс пушкінської трагедії кажуть три фрази, що стали крилатими "Народ мовчить", "Не велить Богородиця за царя-Ірода молитися" "та хлопчики криваві у очах"...

2013 - «Двійник» - британського режисера Річарда Айоаде за однойменною повістю Ф. Достоєвського, яка в свого чергу нагадує окремі сюжетні колізії «Записок божевільного» Миколи Гоголя. Між іншим, творчий куратор Достоєвського –Віссаріон Бєлінський висловив невдоволення тим, що його літературний опікун від реалізму вдався до елементів фантастики, в даному випадку- навіть- трилеру.

Перенесений у Британію та у наші часи персонаж Достоєвського – Саймон - скромний офісний трудяга . На роботі його не помічають, а дівчина мрії ігнорує. Здається, що так буде тривати вічно, але одного разу в конторі з'являється Джеймс, зовні - двійник Саймона, але за характером його повна протилежність - впевнений, харизматичний плейбой. До жаху Саймона, Джеймс потихеньку починає забирати його життя…

2017 - «Три сестри» - Юрія Гримова за хрестоматійною п'єсою А. П. Чехова . Режисер також не обійшовся без осучаснення. Дія відбувається в наші дні, а сестер режисер зістарив на добрих 36 років- кожну.. Ірині (Ірина Мазуркевич) - 56 років, на пенсії; Маші (Анна Каменкова) під 60; старшої, Ользі (Людмила Полякова) скоро 65. Тобто усі, висловлюючись мовою сучасної Пандемії- знаходяться у групи ризику. Їх брат Андрій (Володимир Носик) зовсім сивий. Пошарпані життям полковник Вершинін (Максим Суханов), Сольоний (Олександр Балуєв) і Тузенбах (Ігор Яцко). Молода лише Наташа (Наталі Юра), дружина Андрія Прозорова, брата трьох сестер. Всі імена, професії, психологічні характеристики героїв залишилися колишніми.

Цей прийом розкритикували критики-сноби, які залишилися вірними соціологічному підходу до творів Чехова, як «до типових представників класу, що сходить з арени». На наш погляд, над-завданням режисера була продемонструвати персональну трагедію старіння кожного окремого персонажу та передати атмосферу тотальної ностальгії і тут музика Володимира Дашкевича, в тому числі стилізація під «Пінк Флойд» , як і чудова гра акторів та майстерність візуального ряду (не випадково Гримов відомий ще як віртуозний художник та оператор) - зробили свою справу.

2017- «Лагідна» (рос. Кроткая)  — фільм-драма 2017 року, знятий режисером Сергієм Лозницею. Фільм є копродукцією Франції, Німеччини, Нідерландів, Литви.Сценарій стрічки написаний за мотивами однойменного оповідання Федора Достоєвського. У квітні 2017 року фільм було відібрано для участі в основному конкурсі 70-го Каннського міжнародного кінофестивалю. У серпні 2017 року стрічку було включено до лонг-листа премії Європейської кіноакадемії.

Дія фільму відбувається в наші дні. Жінці на пошті повертають посилку, послану нею деякий час назад чоловікові, що відбуває термін покарання за злочин, якого він не здійснював. Нещасна жінка, глибоко засмучена, вирішує їхати до чоловіка, щоб дізнатися, що сталося…

Цікаво зазначити, що роль правозахістниці зіграла Лія Ахеджакова, яка в житті сама періодично залучається до правозахисної діяльності.

До речі, для порівняння ступню відхилення режисера від літературного першоджерела, радимо також передивитися іншу стрічку -  «Клітка»  , яку поставила режисер Елла Архангельська за два роки до Лозниці за сценарієм Юрія Арабова, написаним на основі  все того ж оповідання  Достоєвського «Лагідна».  Невідомий в буквальному сенсі ув'язнює дружину в клітку, але в підсумку сам виявляється її бранцем. У ролях серед інших- Даніїл Співаковський, Олена Радєвич та Дмитро Нагієв, а музику до стрічки написав Олексій Айгі.

Зауважимо, що в нинішньому кіноогляді ми навмисно не розглядали прозу, що стала основою для так званого жанрового кіно - детективу, фантастики, трилєру, тим самим натякаючи нашим читачам що - далі буде…