Що подивитися під час карантину: ТОП-30 фільмів радянської доби. Частина - друга.

Фото з мережі Інтернет

Під час карантину портал «Моя Київщина» продовжує художньо-мистецькі рекомендації для своїх читачів. І сьогодні ми завершуємо публікацію ТОП-30 радянського кіно (першу частину читайте тут), в якому робимо акцент на напівзабутих шедеврах тієї доби. І сьогодні прийшов час для огляду ще 15-ти кінострічок, які були зняті на різних кіностудіях протягом останньої чверті століття існування СРСР – з часів так званої відлиги до розпаду Союзу наприкінці 1991-го року.

16. Коли дерева були великими / Когда деревья были большими. Режисер – Лев Куліджанов-1961

Стрічка майбутнього керівника Спілки кінематографістів СРСР у 1962 році брала участь в основному конкурсному показі Канського кінофестивалю.

У фільмі свою першу головну роль зіграв артист цирку Юрій Нікулін. Майбутній кумир радянських кіноглядачів, як відомо,  славу зазнав за ролі в комедіях. Однак  стрічка Куліджанова стала його дебютом саме в амплуа драматичного актора. Без неї мабуть не запросив би його Андрій Тарковський на роль монаха Патрікея до «Андрія Рубльова»  Олексій Герман на роль військового журналіста Лопатіна у стрічці «Двадцять днів без війни», нарешті Ролан Бикова - на роль дідуся Бєссольцова в драмі «Опудало».

За сюжетом головний герой Кузьма Іорданов  (безробітний москвич, що займається випадковими заробітками та періодично- через пристрасть до оковитої-  потрапляє до міліції) раптово дізнається,  що в одному  селі проживає дівчина-сирота Наташа, яка шукає своїх батьків. Самотній Іорданов, що сам втратив сім'ю під час війни, вирішує поїхати туди і видати себе за її батька.

Цей фільм був дебютним в кінокар’єрі Людмили Чурсіної та знакової для Інни Гулої  (перша дружина кінодраматурга та поета Геннадія Шпалікова). Також у стрічці знялися Леонід Куравльов, Василь Шукшин та Віктор Павлов.

17. Артист з Кохановки/ Артист с Кохановки. Режисер- Григорій Ліпшиц -1962

Назвати цю стрічку (за сценарієм Івана Стаднюка)  шедевром важко, разом  з тим вона- явно не гірше іншої української комедії тих часів - «Королева Бензоколонки», до якої у новітні часи навіть римейк зняли. До того ж фільм варто дивитися хоча б тому в ньому зафіксовані краєвиди Києва початку 60-х,  який з того часу суттєво змінився, причому – не в усьому -в кращий бік.

За жанром це лірична кінокомедія про будні українського села і сільську молодь, яка шукає своє місце в житті, в тому числі і у великих містах, коли у колгоспників з’явилися паспорти і вони стали мати можливість податися до столиці не тільки через інститут та армійську службу, але й в якості т.з.  «ліміти», з отриманням ліжко-місця у гуртожитку та з дальньою перспективою на власну квартиру в «хрущовці».

За сюжетом стрічки, красуня Марина (Ірина Буніна) поступила до вишу. За нею в місто виїхав закоханий в неї Андрій Ярчук (Едуард Бредун). Дізнавшись про те, що односельці глузують з Андрія, Марина переводиться на заочне відділення і повертається до Коханівки. Проте гордість не дозволила Андрію повернутися у село. Безліч пригод доведеться пережити закоханим, перш ніж настане хепі-енд у рідному селі.

Окрасою стрічки став дует акторів Віцина-Дорошиною (Олесі й Кузьми)  з комедійним епізодом, де паралельно фокусу на  арені цирку, коли шампанське в руках мага перетворюється на молоко, а паралельно спирт у грілці Кузьми також «перетворюється» на таку ж білу субстанцію. Також кумедно сприймався глядачем мізансцена про те, як той же фокусник у пиріжках знаходить приховані там карбованці, після цього торговка закричала: «Усе торгівля припиняється», але  решта пиріжків, звичайно,  виявилися зовсім без грошової начинки…

У стрічці знялися відомі актори Олег Анофрієв, Володимир Дальський, а також квартет українських акторів, які навіть не потрапили до титрів:  Лев Перфілов, Микола Засєєв-Руденко Костянтин Єршов  та Петро Вескляров, майбутній дід Панас у телевізійній програмі «На добраніч, діти».

18. Журналіст / Журналист – Режисер Сергій Герасимов – 1967

В фільмі класика радянської режисури розкриті протиріччя між духовним світом особистості та реаліями тодішнього суспільного життя.

Успішний молодий московський журналіст з центральної газети Юрій Аляб'єв (актор Юрій Васильєв, який згодом зіграє роль Рудольфа у мелодрамі Володимира Меньшова «Москва сльозам не вірить») перед новим закордонним відрядженням їде в невелике промислове містечко Горноуральск з тим, щоб розібратися в письмових скаргах якоїсь Анікіної, де він закохується в її сусідку - молоду провінціалку Шуру Окайомову (Галина Польських), що працює на місцевому заводі. Але час їхати до Женеви. В Європі він спілкується з актрисою Анні Жирардо та співачкою Мірей Матьє і постійно дискутує зі своїм американським колегою щодо привабливості соціалізму та капіталізму.

Повернувшись додому,  він з’ясовує, що уральська скаржниця Анікіна  написала  чергову «телегу». Але на цей раз до заводу, де працює Шура Окайомова, нібито про її аморальність, тому її висиляють з гуртожитку.  Головний герой йде до містечка, аби розібратися в ситуації, а також у власних почуттях.

У фільмі також знімалися відомі актори- Сергій Ніконенко, Іван Лапіков, Василь Шукшин, Юрій Кузьменков, Валентина Теличкіна, Люсьєна Овчинникова, Катерина Васильєва, Жанна Болотова  та дружина режисера - Тамара Макарова.

1 серія.

2 серія:

19. На війні, як на війні / На войне, как на войне – Режисер -  Віктор Трегубович- 1968

Сценарій (за своєю книгою прози)  написав письменник-фронтовик Віктор Курочкін.

У спадку радянського батального кіно є чимало стрічок про  танкові екіпажі. В цьому ж фільми розповідь йде про екіпаж  самохідної артилерійської установки.

За сюжетом,- молодший лейтенант Малешкін (актор Михайло Кононов), який  тільки-но вийшов за поріг училища, призначається командиром екіпажу САУ - СУ-100 . Його підлеглі- одесит навідник сержант Михайло Домешек  (актор Олег Борисов) механік-водій- старшина Григорій Щербак (актор Віктор Павлов) та заряджаючий- єфрейтор Осип Бянкін (актор Федір Одиноков)- не тільки старші його за віком, але й за бойовим стажем. Ствердити свій авторитет буде нелегко, але вибору немає, адже від злагодженості дій екіпажу залежить його подальше виживання.

Серед інших відомих акторів у стрічці знялися Юрій Дубровін, Михайло Глузський та Борис Сичкін.

До речі, другим режисером у фільмі був старший брат письменника Сергія Довлатова- Борис.

У фільмі використаний солдатський фольклор— воєнний варіант блатної пісні «Гоп зі Смиком», а після прем'єри кінофільму набула популярності пісня «По полю танки грохотали», яку екіпаж Малешкіна співав на відпочинку в селянській хаті.

Картина знімалася неподалік від радянсько-чехословацького кордону, і в ній брали участь війська Прикарпатського військового округу. Як згадує оператор Євген Мезенцев, в одну з ночей під вікнами готелю, де розташувалась знімальна група, довго гуркотіли танки. А на ранок всі дізналися про вторгненні радянських військ до Чехословаччини. При цьому радіостанція Бі-Бі-Сі повідомила про те, що під виглядом зйомок  саме цього фільму СРСР зосередив на  своєму кордоні великі танкові з'єднання.

Але за будь-яких обставин, це непафосне реалістичне кіно (у стрічці навіть замполіти не пригадуються) для справжніх фронтовиків - стало одним з найулюбленіших.

20. Старики –розбійники/ Старики-разбойники. Режисер – Ельдар Рязанов – 1971

Один з недооцінених шедеврів Ельдара Рязанова. Причиною подібної недооцінки мабуть є і те, що фільм було знято без зимових пейзажів, тому його не крутять у період новорічно-різдвяних свят по телевізору, як дві версії «Карнавальної ночі», або «Гусарську баладу», «Зигзаг удачі», «Вокзал для двох» та  «Небеса обітовані», не кажучи вже  про справжній телевізійний додаток до святкового олів’є - мелодраму «Іронію долі».

До речі, саме з 1975-го року, коли було знято останній з перерахованих кіношлягерів,  Рязанов вдався до безпрограшної лотереї- став вставляти до сюжету багатьох своїх ліричних стрічок ліричні пісні на  вірші талановитих поетів, у тому числі й свої власні. А у «Стариках-розбійниках» (хоч і звучить чудова музика його постійного співавтора –Андрія Петрова) пісень  немає, що окрім іншого- не дало змоги для додаткової популярності фільму випустити після прем’єри ще й платівку з музичними номерами.

Сюжет стрічки розповідає про двох друзів – передпенсійного віку- слідчого Миколу М’ячикова (Юрій Нікулін) та інженера Валентина Воробйова (Євген Євстигнєєв). І якщо останній, за досягненням пенсійного віку,  вирішив не поспішати на заслужений відпочинок, то першого його начальник Федяєв (Георгій Бурков) хоче відправити на пенсію примусово, оскільки «зверху» надійшла вказівка-  звільнити місце слідчого для блатного, роль якого виконує Андрій Миронов.

 Аби залишитися на роботі друзі – під напором енергії Воробйова - розробляють низку «злочинів століття», які слідчий має розкрити за стандартною схемою: вкрадене знаходять, а зловмисника (яким на справді має бути сам слідчий) –ні. До речі, цей сюжетний хід згодом кілька разів використали у західному кіно.

 Після крадіжки картини Рембрандта з художнього музею ( яка так і не була задокументована як злочин, оскільки нібито «потрапила на реставрацію»)  друзі домовляються із знайомою інкасаторкою, які грає Ольга Арос’єва,  що та передає  вечірню виручку М’ячикову. Вони дійсно імітують напад на неї, та ось біда: після вдалої першої фази операції мішок з грошима, під покровом ночі, в нього забирає справжній злодій (актор-Роман Філіппов)…

Словом, у стрічці багато несподіваних поворотів, а між  персонажами Нікуліна та Аросієвої, в міру розвитку сюжету, зароджується роман. Окрасою ж фільму стали не тільки блискучі діалоги та фрази персонажів (співавтором сценарію  у Рязанова був його постійний партнер -Еміль Брагінський), а й чудові краєвиди Львова, де знімали цю трагікомедію. Зокрема, на екрані можна побачити архітектурні ансамблі на площі Ринок, Королівський арсенал, Львівську ратуша й Порохову вежу.

21 Агонія/ Агония- Режисер Елем Клімов – 1974

Радянський фільм про царського фаворита Григорія Распутіна планували зняти ще до 50-річчя Жовтневої революції. Але,  ознайомившись з кіносценарієм, куратори з ЦК КПРС відмовилися від цієї спроби, оскільки у запропонованому для постановки сценарії знайшли «занадто багато «полунички», а з іншого боку їх не влаштовувало і те, що образ Распутіна  містив у собі  елементи «бунтаря на кшталт Пугачова». Тому фільм був закритий. Однак у 1971 році вийшов голлівудський фільм «Микола і Олександра», що підштовхнуло радянських ідеологів зняти свою «контрпропагандистську» відповідь для Заходу на «царську» тематику .

Однак завершену Елемом Клімовим у 1975-му році двосерійну «Агонію» не відразу допустили до прокату. Режисера примусили її доопрацювати, а у 1981 році  вона була продана за кордон, завоювала там кілька призів на кінофестивалях, проте до радянського глядача дійшла лише у перебудову.

Музику до історичного, але одночасно- й  авангардного костюмованого кіно написав Альфред Шнітке. Роль Распутіна зіграв Олексій Петренко, а його вбивцю -  Феликса Юсупова- Олександр Романцов, імператрицю Олександру Федорівну- Велта Ліне, її фаворитку Вирубову- Аліса Френдліх , нарешті роль Миколи Другого доручили виконати Анатолію Ромашину. У стрічці також були задіяні актори Леонід Бронєвой, Михайло Данилов, Борис Іванов, Неллі Пшенна, Михайло Свєтін, Валентина Тализіна, Анатолій Солоніцин, Людмила Полякова, Лев Лемке, Анатолій Равикович, а текст від диктора за кадром озвучив Олександр Калягін .

1 серія

2 серія

22. Втеча містера Мак-Кінлі /Бегство мистера Мак-Кинли –Режисер – Михайло Швейцер -1975

Фільм знятий за однойменною фантастичною п’єсою класика радянської літератури Леоніда Леонова.

Стрічка, що називається  стала «широко популярною у вузьких колах»  інтелігенції, завдячуючи кількома факторам. Чи не вперше у радянському кіно на реаліях сучасності (хай і закордонної) перед глядачем  поставлені питання екзистенціального характеру: а що там після смерті? Співвідношення мети і засобів її досягнення –чи не головна дилема для головного персонажа містера Мак-Кінлі, якого грає Донатас Баніоніс (озвучив Зіновій Гердт).

У пошуку потрібних 10 тисяч доларів для купівлі квітка у майбутнє (замороження на 200 років), а фактично- для втечи від труднощів та загроз дня сьогоднішнього, він закручує роман зі старою, але багатою жінкою (актриса Ангеліна Степанова)  і коли заносить сокиру над її тілом (насправді  -муляжом) роздається її голос, записаний на плівку- «Сміливіше, друже!»  З’ясувалося, що прихильниця детективів на три кроки наперед розкрила усі плани нового Родіона Раскольникова. Між іншим, Достоєвський у Леонова- був улюбленим письменником.  

Після низки пригод герой, напередодні спроби суїциду,  знаходить лотерейний квіток з виграшом на потрібно суму і дійсно прокидається через двісті років, виходить, переповнений оптимізму з бункеру, але навколо- суцільна пустеля і де-не-де квітнуть грибочки ядерних вибухів...

Згодом Мак-Кінлі прокидається і розуміє, що все це йому наснилося. Бачить перед собою наречену (актриса Жанна Болотова) і розмірковую як персонаж іншого фільму Михайла Швейцера «Золоте теля»- Остап Бендер: «Досить ідейних пошуків  та моральних страждань! Саме час розпочинати трудове буржуазне життя!»

У фільмі знялися вдатні актори –Борис Бабочкін (чий дебют у ролі Чапаєва припав ще на 1934-й рік), Алла Демідова,  Ігор Кваша, Олександр Вокач, Леонід Куравльов, Тетяна Лаврова, Віктор Сергачов, Володимир Кенігсон та Володимир Висоцький у ролі вуличного співака Білла Сегіра. Висоцький написав для фільма вісім пісень, але залишилася лише одна- «Ось твій  квіток!». Стрічку також прикрашає музика Ісаака Шварця.

1 серія:

2 серія:

23. Сходження / Восхождение – Режисер Лариса Шепитько-1976.

Лариса Шепітько  народилася ще до війни в місті Артемівськ (нині Бахмут) Донецької області, закінчила у 1954-му році середню школу у Львові. У 1955 вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії на режисерський факультет, де навчалася у майстерні самого Олександра Довженка.

За своє коротке життя вона встигла зняти чотири короткометражки та три повнометражні картини. На зйомках четвертого –«Прощання з Матерою»- за романом Валентина Распутіна - вона загинула разом з оператором в автомобільній катастрофі і стрічку завершив її чоловік- режисер Елем Клімов.

Але завдячуючи «Сходженню»- військовій драмі, знятої  за повістю Василя Бикова «Сотников»,  Лариса Шепітько вписала своє ім’я в історію світового кіно.

Фактично це- чорно-біла біблейська притча про силу духу та зраду, а виконавець головної ролі мало кому до того відомий провінційний актор Борис Плотников –фігура явно христологічного характеру. Не випадково, музику до «Сходження» написав майстер сучасної духовної музики Альфред Шнітке.

Чудово зіграли і свої (негативні) ролі й актори Анатолій Солоніцин (слідчий Портнов, амплуа  якого можна тлумачити як сучасне втілення Понтія Пілата ) та Володимир Госюхін у ролі Іуди-  Рибака…

Через паралелі зі Святим писанням,  цензура хотіла заборонити стрічку, але керівник Радянської Білорусії – в минулому - партизан та Герой Радянського Союзу Петро Машеров все ж таки пробив фільм і вона завоювала цілу низку престижних призів на міжнародних фестивалях.

Повторно передивлятися цей фільм важко, але один раз подивитися потрібно- обов’язково!

24. Вас чекає громадянка Никанорова /Вас ожидает гражданка Никанорова. Режисер- Леонід Марягін – 1978

Художній фільм, за сценарієм Віктора Мережка,  - чи не єдиний, де головну чоловічу роль виконав видатний український актор Броніслав Брондуков.

Головну жіноча роль у стрічці дісталася зірці 70-80-х років Наталії Гундарєвій. Власне сюжет стрічки й побудований навколо її спроб пошуку звичайного жіночого щастя, через що вона періодично стає об'єктом насмішок односільців, які несправедливо вважають її легковажною.

Одного разу до неї додому підселяють ветеринара Павла Дьожкіна, якого покинула дівчина. Павло — людина делікатна і легко ранима і зовні- далеко не принц. Однак сталося так,  що двоє  людей, що називається- «не від світу цього», після низки перешкод, знайшли та полюбили один одного.

У фільмі знімалися відомі на той час актори Євген Кіндінов, Іван Рижов,  Лев Борисов та Віктор Шульгін

Додаткової популярності фільму надали кілька ліричних пісень Яна Френкеля на вірші Ігоря Шаферана.

25. Блакитні гори, або неймовірна історія / Голубые горы, или неправдоподобная история. Режисер -  Ельдар Шенгелая              -1984.

Ця лірико-сатирична комедія була знята на кіностудії «Грузія-фільм» у 1984 році за мотивами оповідання Резо Чейшвілі «Блакитні гори», музику до якої написав Гія Канчелі, який пішов з життя на початку цього року.

Молодий автор Сосо написав оповідання «Блакитні гори, або Тянь-Шань» та приносить його до видавництва в надії, що його невдовзі надрукують. Час йде, пройшов рік, але папка з текстом  твору знаходиться в  редакційному столі , бо у членів редколегії немає часу, аби  його прочитати, щоб написати внутрішню рецензію, потрібну для формального дозволу до друку.

Причому в колективі видавництва всі зайняті чим завгодно, але тільки не своїми прямими обов’язками: директор весь час засідає в різноманітних президіях або присутній на чисельних бенкетах, редактори вчать французьку мову, зайняті приготуванням обіду або весь час грають в шахи. І згодом з’ясовується, що рукопис, який приніс Сосо, прочитав лише маляр.

Тим часом стара будівля видавництва поступово покривається тріщинами і руйнується чи то від постійної гри в мотобол поблизу будинку, то чи через прокладку метро під ним. Цим, до речі,  він нагадує фабулу телефільму Федерико Фелліні «Репетиція оркестру», який був знятий  на кілька років раніше.

Згодом, колектив видавництва перебирається в новий будинок, але і там все йде по-старому…

Грузинська стрічка одержала низку нагород на різноманітних кінофестивалях, у тому числі й на XVII Всесоюзному, який у 1984-му році проходив у Києві. А через рік фільм отримав Державну премію СРСР.

26. Каяття/Покаяние. Режисер –Тенгіз Абуладзе- 1984

Інший грузинський фільм, знятий того ж року- «Каяття»  став більш відомим,- не тільки у Союзі, але й за кордоном. Це пояснюється не тільки тим, що Абуладзе був більш досвідченим режисером, ніж Шенгелая, а «Каяття» завершувало своєрідний триптих, де першими фільмами були- «Благання» та «Дерево бажання». Головним фактором для успіху стала його проблематика: фільм перервав двадцятирічне табу на тематику сталінських репресій.

За сюжетом в грузинському місті ховають колишнього міського голову, шановного і впливового чоловіка Варлама Аравідзе. Але вранці його тіло виявляють біля будинку сина Варлама — Авеля. Роль батька та сина виконує –актор- Автанділ Махарадзе. Кілька днів поспіль померлого перепоховують, але труп знову і знову опиняється перед житлом Авеля. Влаштувавши засідку, вдається спіймати за розкопуванням могили жінку Кетеван Барателі, роль якої виконала Софіко Чаурелі.

 На суді головна героїня цієї історико-філософської драми пригадала страждання своєї родини у часи, коли містом керував Варлам Аравідзе. В решті-решт, після низки подій та переосмислення минулого, сам Авель власними руками викопує тіло батька і викидає його в прірву.

Оскільки усі заявки на виробництво фільмів з усіх кіностудій країни проходили попереднє затвердження московської цензури, автори фільму, з благословення лідера компартії Грузії Едуарда Шеварнадзе, вирішили проводити зйомку під егідою студії республіканського телебачення, яке підпорядковувалося не московському, а місцевому керівництву.

Натомість, за спогадами оператора фільму Михайла Аграновича, після того, як Шеварднадзе став членом Політбюро і переїхав до Москви, він, мабуть з кар'єрних міркувань та перестрахування, намагався чинити опір виходу вже знятого кіно, але новому керівникові Спілки кінематографістів СРСР Елему Климову вдалося позитивно вирішити долю картини у більш високих інстанціях.

Фільм переповнений християнських символів та кінометафор, які підкреслює класична музика. У 1987-му році «Каяття» одержало низку нагород на всесоюзних та міжнародних кінофестивалях і стало переломним у справі осмислення історичного минулого радянського суспільства.

27. Маленька Віра/ Маленькая Вера. Режисер –Валерій Пичул-1988.

Фільм «Маленька Віра» був серед найбільш касових кінострічок останньої п’ятирічки існування  СРСР, його передивилося 55 мільйонів глядачів, тому він дещо випадає з принципів добору до нашого ТОП-30 –«напівзабутих шедеврів», але  нове покоління мабуть не дивилося це знакове для молоді перебудови кіно.

А подивитися його варто і не тільки тому, що в ньому демонструється чи не перша в історії радянського кіно інтимна сцена кохання, яку відтворюють актори- дебютанти –  Наталія Нєгода та Андрій Соколов. А ще й тому, що натурні зйомки фільму проведені у індустріальному  місті Жданов, якому в 1989 році місту повернули історичну назву — Маріуполь.

Вважалося, що фільм знущається над убозтвом типової радянської родини, з вічним пияцтвом батька (актор-Юрій Назаров)   та постійною турботою мати (актриса Людмила Зайцева) навколо того- як звести кінці з кінцями.

«Задуха малих і провінційних міст без значних подій, і гострі проблеми непорозуміння батьків і дітей, і невідповідність новим вимогам поведінки як батьків, так і дорослих дітей, іржа блюзнірства і зрада офіційно затвердженим ідеалам, проблема ворожого протистояння особи і радянського суспільства, де жертвою стає саме закріпачена, вкрай спустошена особа» - стандартний реєстр проблематики позначений кінокритикою у пресі того часу. Однак, як зізнався режисер (на жаль,  вже покійний) у Канаді глядачі на прем’єрі підходили до нього і казали, що це кіно також і про них…

28.Ребро Адама/Ребро Адама. Режисер –В’ячеслав Криштофович- 1990

Письменник Анатолій Курчаткін написав роман ««Бабин дім», Володимир Кунін зробив з нього кіносценарій, який київський режисер В'ячеслав Криштофович поставив на «Мосфільмі».

У головної героїні, роль якої виконує Інна Чурікова,  ювілей- 50 років. Святкують у колі родини, де крім неї мешкає паралізована мати, та дві доньки від різних шлюбів.

З’ясовується, що кожен з жіночих персонажів стрічки,  за збігом обставин саме цього дня,  переживає відповідальний період. У старшої доньки Лідії (акторка Світлана Рябова) , яка працює в столичній установі, щойно завершився роман з одруженим начальником. Молодша Настя (дебют у кіно Марії Голубкиної) виявилася вагітною. У дискусії ( як же бути далі ?) беруть участь , як два колишніх чоловіка іменинниці  – кремезний номенклатурник, роль якого виконує Ростислав Янковський , та творчий інтелігент (актор Ігор Кваша). До святкового столу запрошений і новий залицяльник матері, роль якого виконує Андрій Толубеєв, що ніби вбирає в себе кращі риси двох своїх попередників.

У фільмі використано музику Жюля Массне і  ця кінострічка має досить несподівану кінцівку.

На запит «Моєї Київщини» до автора роману, який став основою для фільму, прозаїк Анатолій Курчаткін оперативно відповів у Facebook (цитуємо мовою оригіналу): «Кунин взял всю драматургическую основу, героев, их расстановку, но произвел сильную переакцентовку смыслов: и героев, и их отношений и т.д. Вроде бы все моё и не моё. Я увидел фильм уже снятым и отмонтированным. Моя попытка остановить его оказалась безуспешной. Оказывается, я простодушно подписал договор на передачу прав с формулировкой "по мотивам", что давало студии право обращаться с "Бабьим домом" как угодно. Что до Криштофовича, он высокий профессионал и, взяв в исполнительницы главной роли любимую публикой Чурикову, точно рассчитал будущий успех фильма».

29. Армавір /Армавир. Режиссер –Вадим Абдрашитов. 1991

Армавір- це не назва міста, а круїзного лайнера, який затонув. У сценарії постійного співавтора Абдрашитова –Олександра Міндадзе проглядає  реальна  катастрофа команди та пасажирів судна «Адмірал Нахімов», що затонув біля Сочі на початку перебудови.

Глибоко символічно, що ця сюрреалістична драма вийшла до глядачів у 1991-роціі, тому  за загиблим «Армавіром» можна побачити метафору розпаду Радянського Союзу та переходу суспільства  до нового,  незнаного досі,  світу. Музику до стрічці написав Володимир Дашкевич, що додає їй  особливої атмосфери епохи.

За сюжетом, після загибелі пасажирського судна офіцер Сьомін (Сергій Колтаков) розшукує доньку, якої немає а ні серед врятованих, а ні серед списку потонулих. У цих пошуках йому чомусь допомагає (а принагідно ховається від слідства) помічник капітана «Армавіра» (Сергій Шакуров). Відбувається низка дивних подій, кожна з яких то забирає в батька надію, то знов її повертає.

 У фільмі також задіяні майстри психологічних ролей - Сергій Гармаш, Тетяна Єгорова та Петро Зайченко. А головну роль- дівчини Марини,  яка втратила пам’ять і втілися  в іншу особу- Ларису,  майстерно виконала чарівна за вродою й талантом актриса українського походження- Олена Шевченко (перша дружина Володимира Машкова).

30. Прорва /Прорва  - Режисер Іван Диховичний -1992

«Прорва»- російсько-німецько-французький фільм  режисера Івана Диховичного, колишнього актора театру на Таганці й друга Володимира Висоцького. В ньому свої перші відомі ролі в кінематографі зіграли Сергій Маковецький, Євген Сидихін та Олексій Кортнев.

Сюжет стрічки- доволі поліфонічний. В ньому переплітаються долі кількох представників інтелігенції, які живуть у трагічні для радянського народу 30-і роки, а Москва представлена у стрічці з явним домінуванням архітектури так званого сталінського ампіру..

Колишня дворянка, Анна (її роль виконує зірка закордонного кіно - Уте Лемпер, а озвучує Олена Майорова, що невдовзі трагічно загинула)  стає дружиною співробітника НКВС. Анну гвалтує високий чиновник з «органів», якому був підпорядкований  її власний чоловік, який після цього інциденту не може і не хоче нічого вдіяти. У розпачі, вирішивши залишити місто, Анна несподівано зустрічає на вокзалі носія Гошу та закохується в нього.

Всі сюжети пов'язані анекдотичної, хоча й правдивої, історією про те, як для параду маршалу Будьонного готували завзятого жеребця але врешті-решт, начепивши муляж і пофарбувавши - «підсунули» перевірену кобилу.

Перед прем’єрою фільму кінокритик Андрій Плахов писав: «Диховічний, на зло ворогам і на заздрість іншим постмодерністам, зняв «Прорву». Не важко передбачити, що для кола шанувальників Грінуея та інших цінителів необароко»,  картина стане культовою».

Формально, «Прорва» вийшла до глядачів вже після розпаду Союзу, але була завершена ще у 1991-му, тому і потрапила до нашого огляду.

Замість післямови до ТОП-30

Зазначимо, що за рівнем творчої свободи, коли режисер був вже вільний від ідеологічної цензури, але ще не потрапив до комерційної пастки продюсерів, десятиріччя з 1986 по 1996 – було чи не найпродуктивнішим для творчих задумів, але в його останню п’ятирічку з 1991 по 1996 – зовсім не для їх реалізації.

 І справа не тільки у наступному диктаті продюсерів, чи у розпаді Союзу, або навіть - у злиднях більшості населення, коли між «хлібом та видовищами» обирають перше. Докорінно змінилася сама структура й технічна база вільного часу, який за Марксом- є «головним критерієм багатства людини».

Найбільш кваліфікована частина глядачів у перші пострадянські часи була зайнята або виживанням, або накопиченням первинного капіталу.  До того ж в цей час суттєво збільшилась частина доступних телевізійних каналів, спершу- з традиційного телевізійного прийому, згодом- за кабелем а потім вже - зі супутника, а відеосалони (які до того ще так-сяк пристосовували у фойє чи у підсобках кінотеатрів) поховали персональні  відеомагнітофони у кожній другій родині, а згодом- й комп’ютери з доступом до Інтернету з їхнім піратським контентом.

У цю добу різко скоротилося державне фінансування кіновиробництва: кошти виділялися не стільки для молодих режисерів, скільки для кіно-генералів. Приміщення більшості кінотеатрів перепрофілювалися на автосалони чи відділення комерційних банків, а ті кінотеатри, які ще функціонували за профілем,-  крутили переважно голлівудські блокбастери. Таким чином, вітчизняний прокат впав у летаргію. Одиниці українських більш-менш пристойних стрічок з жанру авторського кінематографа стали демонструватися для гурманів лише на показах під час кінофестивалів.

«Кіно-Атлантида, що пішла на дно»- назвали кінознавці цей період, оскільки більшість знятих тоді картин (навіть хороших)- майже ніхто не бачив. Зараз, коли більшість пострадянських глядачів має доступ до того ж Ютуба, не все ще доступне, оскільки у світі суттєво змінилися авторські та суміжні права. Приміром, трисерійний художній (а не телевізійний)  фільм «Майстер і Маргарита» режисер Юрій Кара зняв ще у 1994-му році, проте  він вийшов у прокат у скороченій версії через 15 років та через три роки після прем’єри 10-серійного телесеріалу Володимира Бортка. А все тому, що збанкрутілі продюсери Юрія Кари, а відзнятий та змонтований варіант вони передали, як заставу за борги одному з комерційних банків, який сам невдовзі лопнув…

Слід також зазначити, що після міленіуму молодий глядач вже встиг «підсісти» на високу якість  звуку, зображення та спецефектів, які стали демонструватися (іноді з домінуванням форми на шкоду змісту) у новітніх кінотеатрах, тому Ютуб- йому не конкурент, тим паче коли транслює VHS-rip-копії, або навіть так звану «екранку» з «прищепковим» непрофесійним  дубляжем.

До речі, 12 років тому, коли відкривався Перший Київський міжнародний кінофестиваль (дітище покійного Богдана Ступки) видатний британський режисер Пітер Грінуей (у своїй лекції-відкритті в приміщенні театру Франка) розмірковував мало не про смерть кіно, в такому його традиційному  екранному форматі, до якого ми звикли…

Ну і нарешті: а  хто буде вишукувати та  пропагувати для земляків перлини ретро-кіно у файловому океані того ж ютуба та ще на тлі глобальної експансії телевізійного серіалу різних жанрів та країн-виробництва?

Зараз, експерти міркують ще на одним занадто актуальним питанням: чи зміниться кінопрокат та технологія перегляду відео-контенту по завершенню пандемії? Але це вже- тема для іншої розмови.