Загинув, рятуючи людей: Київщина втратила Тараса Дідича, який понад 30 років очолював Дмитрівську громаду

Тарас Тарасович Дідич

Київщина втратила одного зі своїх найдосвідченіших і найвідоміших місцевих керівників. Унаслідок російської атаки та подальшої детонації у Бучанському районі загинув голова Дмитрівської громади Тарас Дідич. Він одним із перших приїхав на місце удару, щоб бути поруч із людьми та допомагати. Там його і застала смерть.

Тарасу Дідичу було 65 років. Половину свого життя він очолював Дмитрівку. На посаду сільського голови його вперше обрали у 1994 році. Відтоді змінювалися президенти, уряди, адміністративні кордони, країна пережила революції, реформу децентралізації, пандемію, а згодом повномасштабну війну. Дідич залишався зі своєю громадою. У 2020 році мешканці вже нової Дмитрівської територіальної громади знову довірили йому керувати нею.

Увечері 28 серпня Росія завдала удару по підприємству в селі Мила. Після удару спалахнула масштабна пожежа і почалася детонація. Руйнувань зазнали житлові будинки та інша інфраструктура. Дідич не залишився у безпечному місці і не обмежився телефонними дзвінками. Він поїхав туди, де були його люди.

Бучанський міський голова Анатолій Федорук розповів, що Тарас Тарасович виїхав на місце нічного обстрілу, аби допомогти, і назвав його сильним та небайдужим керівником, якому довіряла громада. Міністр з відновлення Микола Калашник також наголосив: Дідич був одним із перших, хто прибув на місце атаки.

У цьому вчинку, мабуть, найбільше самого Тараса Дідича. Ще у 2020 році в одному з інтерв'ю його запитали, які людські якості він цінує найбільше. Він відповів: порядність, відповідальність, доброту і людяність.

Любити людей, намагатися їм допомогти, творити добро - це найвище покликання,

- говорив тоді Дідич. Своїм головним життєвим принципом він називав прості слова: "не підведи". Пояснював, що люди покладають на нього надії, тому він має робити все, щоб їх не розчарувати.

Не підвів він громаду і у найстрашніший для неї час.

Навесні 2022 року частина Дмитрівської громади опинилася під російською окупацією. Через її територію проходить Житомирська траса, де точилися важкі бої. Після звільнення тут знаходили вбитих цивільних, братські могили, понівечені будинки та зруйновану інфраструктуру. Тарас Дідич громаду не залишив. "Моя Київщина" ще у 2022 році писала, що під час окупації він залишався на місці, організовував евакуацію жителів та забезпечення людей гуманітарною допомогою.

Анатолій Федорук пригадує про їхню зустріч 3 березня 2022 року на Житомирській трасі біля "Мегамаркету". Російські війська вже були на Київщині. Федорук тоді віз продукти до частково окупованої Бучі, а Дідич їхав із продуктами у свою Дмитрівську громаду. Кожен поспішав до своїх людей.

Через чотири з половиною роки Житомирська траса знову стане місцем трагедії. І Тарас Дідич знову поїде туди, де небезпечно, бо там потрібна допомога.

За більш ніж три десятиліття його роботи Дмитрівка змінилася разом із усім передмістям Києва. Дідич не раз говорив, що громада має бути фінансово самодостатньою, розвивати підприємства, дороги, школи, медицину та інфраструктуру. Ще в 1990-х у Дмитрівці створили сільську пожежну частину, розвивали соціальні об'єкти, ремонтували дороги. Сам він казав, що найбільше цінував можливість іти селом і бачити результат спільної роботи.

Після деокупації довелося фактично починати новий етап: відновлювати зруйноване, повертати людям воду, житло, нормальне життя. Уже під час великої війни Дмитрівська громада реалізовувала проєкти з відновлення систем водопостачання за підтримки Європейського Союзу та НЕФКО, долучилася до проєкту переробки відходів руйнувань. Дідича також відзначали за допомогу українським військовим: він отримував подяку від командира бригади "Ахіллес" за сприяння Силам оборони.

Він народився 4 березня 1961 року у селі Стрільче на Івано-Франківщині. Закінчив Київський політехнічний інститут, служив в армії, після чого працював у системі МВС. У 1990 році став депутатом Дмитрівської сільської ради, а у 1994-му очолив її. Тоді навряд чи хтось міг уявити, що ця робота стане справою всього його життя.

Сам Дідич колись сказав, що не уявляє свого життя "без роботи, без людей, їх довіри, спілкування з ними". Цю довіру він отримував на виборах знову і знову. Але, мабуть, набагато важливішим за кількість каденцій є інше: у момент найбільшої небезпеки він поводився так само, як у звичайні дні своєї багаторічної роботи. Не ховався за посадою. Не залишав людей самих.

Микола Калашник, висловлюючи співчуття родині загиблого, сказав, що Тарас Дідич «жив проблемами громади та знав кожну вулицю і кожне село», а під час окупації підтримував людей і тримав громаду в один із найстрашніших періодів її історії.

Трагедія у Милі забрала десятки життів. За останніми даними Київської ОВА станом на 29 серпня, кількість загиблих у Бучанському районі зросла до 37. Рятувальна операція триває. 30 серпня на Київщині оголошено Днем жалоби.

Серед загиблих - людина, яка понад 30 років була поруч із Дмитрівкою у її звичайних турботах, розвитку, війні, окупації та відбудові.

Тарас Дідич загинув так само, як жив і працював: поруч із людьми.

Людина з великої літери, для якої слова про відповідальність, людяність і допомогу іншим виявилися не красивими гаслами, а життєвим правилом до останньої миті.

Світла пам'ять Тарасу Тарасовичу Дідичу.