"Живопис, город, кури та допомога фронту": митець Владислав Рижиков про кінодекорації, виклики війни та творчість на Білоцерківщині

Владислав Рижиков

«Моя Київщина» спілкувалася із художником-кінодекоратором  Владиславом Рижиковим, який після початку війни переїхав жити з Києва до Красилівки на Білоцерківщині. Говорили про різне: творчість, досягнення, проблеми та плани на майбутнє.

 Довідка:
Владислав Рижиков – художник, колишній художник-постановник українського кіно, який після початку повномасштабної війни переїхав із Києва в село Красилівку Білоцерківського району на Київщині. Працює в різних жанрах: живопис, мозаїка, роботи по дереву.
Влад Рижиков працював артдиректором і художником-декоратором у складі української художньо-будівельної команди над відомим рекламним роликом Apple «Bounce» 2019 року, режисером якого був Оскар Гадсон. Ролик здобув низку престижних нагород у рекламній індустрії, зокрема Ad of the Year на премії British Arrows, а також отримав широке визнання критиків за складні практичні декорації, створені над батутами. Також митець був відзначений багатьма іншими нагородами.

- Пане Владиславе, найперше, розкажіть трохи про себе. Де народилися, де навчалися?
- Народився я в Харкові 1975 року восьмого жовтня. Вчився у звичайній середній школі, займався фігурним катанням, потім велосипедним спортом.

Оскільки дідусь був творчою людиною, займався оформленням Харкова — робив мозаїки, графітто, різні в'їзні ворота в Харків до 325-річчя міста, то я з дитинства дивився, як він малює. І тоді батьки віддали мене в художню школу.

Отак з дитинства я малював, а потім вже почав вчитися в художній школі. Закінчив середню школу, потім поступив у Харківське державне художнє училище. Провчився там, а після нього де тільки не працював — і шевцем, і в 90-х роках клоуном працював, і на Харківському велосипедному заводі, — за яку тільки роботу не брався, і малював, малював, малював.

Одружився, народилося двоє синів —1995-го і 1998-го року. Молодший син зараз воює. Ми з волонтерами всіляко допомагаємо йому та його бригаді.

- У кого навчалися?

- У мене були видатні вчителі. Один з них робив розпис Харківського вокзалу — все художнє оздоблення вокзалу, соцреалізм.

- Чи пам'ятаєте свою першу картину? Що Ви намалювали найпершим?

- Звісно, пам’ятаю. Це було сюрреалістичне полотно.

- Прикладне мистецтво —  важка праця, бо тут витратний матеріал, усе коштує грошей. Якщо письменник може десь писати в блокноті чи в комп'ютері, то художнику треба матеріали — це все потребує коштів. Тобто, Ви ще й паралельно десь працювали і малювали?

- Після того, як у Харкові я зрозумів, що подальшого розвитку там немає — Харків не творчий, — друзі, які навчалися в академії мистецтв, запропонували приїхати в Київ. Тоді ще молодий Алан Бадоєв почав знімати кліпи. І мене запросили в кінематограф.

 - В якості кого запросили?
- Я був звичайним робітником, будував декорації.

А потім, з часом, оператор Олексій Хорошко, доволі відомий, запропонував мені посаду асистента художника на фільм «Штольня». І саме з цього, мабуть, перевернулось моє уявлення про кінематограф. Я почав рости, працював на «Штольні» вже художником зі спецефектів — виробляв відрізані руки, тіла з силікону. Це перший український фільм жахів.

Попрацював на ньому, а потім потроху почались кліпи — я знімав, мабуть, для всіх українських виконавців. Згодом перейшов на закордонне: міжнародне кіно, потім — фільм про Параджанова, один із моїх відомих проєктів. Були й чеські нагороди, у Вірменії мені дали головну нагороду як художнику-постановнику фільму.

Наступні два роки знімав кіно в Одесі — серіал про музикантів 80-х років. Дуже багато згадав і додав у цей фільм зі свого юнацтва.

Згодом почав працювати на закордон. У нас в Україні є великі фахівці-художники: приїжджали, знімали рекламу Apple, Mercedes на закордонний ринок, знімали кліпи для закордонних виконавців. Тобто, я вже працював на закордон.

- Чому пішли звідти?

- Зараз мало що знімається — навіть документальне кіно. Багато тих, з ким я працював, переїхали за кордон, бо в нас це неможливо: кіно — не робота однієї людини, це колективна праця, а багато чого просто немає. Багато моїх друзів, знайомих піротехніків загинули на війні, багато воюють. Хорошого кіно знімається мало. Може, щось знімається за кордоном…

Закордон давав гроші на те, що було цікаво. В Україні є велика компанія — «Фільмотехнік» — яка займається технікою, працює на весь світ, отримувала «Оскари». І фільм про Параджанова теж був від України в номінації на «Оскар».

Перед фільмом я багато вивчав про нього, спілкувався з його дружиною, спілкувався з його ровесниками  у Грузії, у Франції, у Вірменії, там і ми знімали. Дуже ретельно готувалися — дев'ять місяців готувалися до зйомки. У мене був повністю готовий цілий альбом ескізів декорацій.

- Яким ще видами мистецтва займаєтеся?

- Ще студентом, на дипломній, семестровій роботі оформлював книжку  Тараса Григоровича Шевченка «Доля». Там і шрифти, і ілюстрації. Пам'ятаю ще з часів навчання. Є також багато ілюстрацій на дитячу тему.

- Я про вас раніше просто чула, а тут випадково побачила оголошення, що Ви шукаєте старий та битий посуд для робіт з кераміки.

- Так, збираю. Люблю такі речі.

У іншій майстерні –на подвір'ї – працюю з керамікою, роблю також вироби з дерева. Пробую різні жанри — і рельєф, і мозаїки, і з деревом працюю. Стільницю під телевізор зробив сам, зібрав із залишків старого дерева. А ще є картина з дерев'яними українськими мотивами, дерев’яний годинник.

- А чому переїхали саме сюди, у Красилівку?

- До початку повномасштабного вторгнення у мене було велике виробництво в Києві — приблизно 350–400 квадратних метрів, з обладнанням. У перші ж дні ми почали виробляти їжаки протитанкові — по всьому Києву стояли ці їжаки. Ми на день випускали десь 600, потім десь 400, на заводі «Аналітприлад» на Берестейці. Саме я там орендував приміщення, і там же раніше виробляв декорації для фільмів, реклами, кліпів. У мене був великий штат людей.

Ми у приміщенні нашому прихистили близько 400 дітей — евакуйованих із фронтових територій — на два тижні: годував, облаштував для них душ, узимку, у холод.

Згодом, трохи пізніше, роботи не стало, а оренду платити було треба. Я зрозумів, що не зможу платити, бо пішов суцільний мінус. При цьому ще й допомагав людям виїжджати з обстрілюваних територій — своєю легковою машиною забирав людей біля Романівського мосту поблизу Ірпеня, коли вони переходили через річку.

Отож платити за оренду стало нічим, тому продав усе обладнання і подумав, що треба кудись переїхати. Багато їздив по Україні, шукав — зрештою обрав центральну Україну, ближче до Києва. Тоді це коштувало дуже дешево.

Обирав місце, яке сподобалось, — тут краєвид схожий на Закарпаття, дуже мальовничо.

Отак і вийшло: живопис, город, кури. Іноді ще готуємо їжу, волонтери забирають із села й везуть хлопцям на фронт — це теж треба. Син зараз на фронті, я туди теж передаю.

- Чи були у Вас персональні виставки?

Спочатку продавав роботи в Німеччину, Голландію — але персонально не виставлявся. Брав участь у міжнародних конкурсах з кіно- і мультиплікаційними роботами.

Нагороди отримував — наприклад, за кліп для DJ Shadow дали декілька нагород, зокрема, в Англії, цей кліп зайняв призове місце.

Кліпів я зняв, може, 700. Рекламних роликів — більше тисячі. Фільм «Маестро» — два роки знімали, «Параджанов», «Штольня»… 

- А зараз не сумуєте за тією роботою?

- За українською — не дуже, а от за закордонною — так, там були цікаві проєкти, великі гроші. Був дуже цікавий випадок: Warner Bros. пропонували мені зйомки фільму про середньовіччя, робоча назва — «Aqua Tofana», про жінок, яких скривдили: у середньовіччі одна жінка, дружина аптекаря, придумала отруту й продавала її іншим жінкам, які труїли своїх чоловіків. Там навіть чоловіків показали більше, ніж жінок. Сучасне кіно, великі бюджети — треба було б будувати цілу частину порту, міста.

Якби ця робота приїхала в Україну, багато українців заробили б на цьому — і піротехніки, і каскадери, і, можливо, актори.

В Україні є інша проблема: абсолютно незахищений ринок авторських прав — починаючи від письменництва і закінчуючи кінематографом: творчі люди не захищені державою, законом. У нас немає агентів, як за кордоном. Є  творчість, можливість, бажання, натхнення — а продати це толком не можемо, бо цього інституту, агентства — просто немає.

Коли працював закордоном — у Франції – теж ставили умови, там без агентів не працюють. Декілька українських продюсерів замовляли мене на зйомки в Грузії й багатьох інших країнах. Був у США, в Мексиці — майже весь світ об'їздив: то там зйомки, то локації.

Під час кінематографічних зйомок роботи мені вистачало, хоч і не завжди був час на власні, «для душі», картини — для цього потрібні тиша, натхнення, спокій, а тут — декорації, реквізит, костюми, щоб усе відповідало епосі. Зараз із інтернетом простіше; раніше доводилось шукати в бібліотеках, ходив у музей кіностудії Довженка, дивився архівні фото з «Тіней забутих предків», оригінальні, надруковані на друкарській машинці сценарії.

Для фільмів я малював те, що мені подобається; на рекламних роликах — інакше: там є замовник, агенція, продакшн — треба вигадати те, що влаштує і рекламну агенцію, і клієнта, і продюсера, і режисера, і при цьому вкластися в бюджет. Це складно: то режисеру подобається, а агенції ні; то агенції подобається, а клієнту ні. І доводилося лавірувати, іноді перемальовувати декорації по кілька разів.

- Чи пішли Ваші діти по Ваших слідах?

- Один син працює у іноземній фірмі, малює 3D-моделі, продає їх якійсь анімаційній студії, живе й працює в Києві, теж допомагає молодшому братові на фронті. Донька – їй 14 років – теж пробує себе у малюванні.