Оповідання "Валентина" з циклу "Жінки з мого села"

Баба Валя  не вважає себе міською. Напинає хустину, як сільські молодиці   і сама з себе кепкує: "З села виїхала, а в  гОрод  не доїхала!". Це було б смішно,  якби виїхала кілька років  тому, але в місті вона  живе вже  більше  як півстоліття! І ніяк не звикне. І ніяк не забуде села. Спогади інколи мучать її своєю нав'язливістю, з ними лягає і встає.

 За свій довгий вік набачилася  всього: і  доброго, і лихого, то й згадати є що. Найперші свідомі спогади болять, немов ті підрізані серпом пальчики у маленької дівчинки Валі, яка разом з мамою та жінками з ланки у низько напнутій від сонця біленькій лляничці полола  просо від свиріпи. Ще й серп завеликий для дитячих долоньок  і тоненькі ніжки заплутуються в густому просі, що стоїть широченним ланом аж до обрію. В спекотне  передвоєнне літо після голодних 33-37 років небачено щедро зародили поля  і хлопчиків  народилося вдвічі більше, ніж дівчаток. Старі  люди скрушно хитали головами: "Не до добра це. Буде війна".

Лихо не забарилося. Батька  Валиного, колгоспного бухгалтера, який вже тоді мав п'ятеро дітей, призвали на війну.  Недовго повоював, отримав поранення і його  комісували. Валя нарівні з дорослими працювала для перемоги. Ходили з однолітками  до молотарки, тягали непосильні для дитячих рук снопи. Війна підкотилася до села. Село переходило з рук в руки. Коли радянські війська відступили, до села зайшли  фашисти. До хати на вигоні, де жила Валя, набилося сусідських дітлахів. Сиділи налякані в сінях, коли зайшов фашист з засуканими рукавами з автоматом через плече.

Мати з хати винесли   сяку-таку  провізію у старенькому фартушку. Але він  якось рвучко одхрестився довгими, мов граблі, руками, став у сінях, розкарячивши ноги, і почав рахувати: "Айн, цвай, драй, фір..."- і махнув рукою. Дістав з нагрудної кишені фото  білочубого хлопчика:-"Кіндер"-, погладив фото, немов голівку свого  сина , дістав з кишені  пригірщ  сірого рафінаду, висипав обережно найстаршому в тремтячі долоньки  і пішов. На всіх не вистачило, ділилися по шматочку.

Село стояло на кордоні  між воюючими сторонами. Зараз би  це звалося  лінією розмежування. Доки село було під німцями, у ньому працювали  школа, лікарня, засівалися поля. А потім прийшли "визволителі". Найперше, що зробили, витягли і зарізали корову та підсвинка. А ще посеред зими    з єдиного   вулика  витрясли на сніг  бджіл, шукаючи вощину. Поживи  з неї було  мало, тому забрали невеличкий глечик  меду, який тримали, аби підживити бджіл навесні. Мед "визволителі" з'їли, а глечика розбили. Батько на той час знову був  призваний на  службу. І коли мама Оксана, плачучи поскаржилася командирові на  безчинства його  солдат, той  гримнув:"Молчать! Будем назад возвращаться, сожгем  к чертовой матери! Все  вы тут предатели, немцам служили!"

Назад вони  не повернулися. Поверталися інші.   Колесо історії проїхало по селу незмащене, скрипуче, залишаючи шрами на тілах  і   в душах селян та їх дітей. Якось до села дійшла звістка, що поряд буде проходити колона вояків на фронт, серед яких і батько, Роман. Валя з мамою пішки ішли кілька кілометрів до сусіднього села. Валя несла в глечику молоко, а мама у фартуху сухий подрібнений тютюн.

На околиці  сусіднього села  вже зібрався  невеликий натовп. Ось з-за пагорба показалася колона. Вояки сяк-так обмундировані, ішли, наче в'язні, їм не дозволили спинитися ні на мить. Валя на ходу наливала молоко в кухлі, воно розливалося по дорозі, а мама Оксана по жмені роздавала тютюн солдатам, видивляючи серед них рідне обличчя. Тільки й встигла рукою доторкнутися  до руки, що тримала гвинтівку.

Колона, як велика сіра  гусінь, проповзла, здіймаючи куряву   і почала щезати з виду. І тут Валя, як стара, заголосила: "Ой, на кого ж ви нас покинули?!". У натовпі захлипали жінки, запричитали, заламуючи руки до неба. Це був останній раз, коли Валя з мамою бачили свого батька та чоловіка. Він загинув за 50  кілометрів від села. Снаряд зірвався поряд, вивернувши йому всі нутрощі. Але про це Оксана та   діти дізнаються аж в 1946 році від очевидця з сусіднього села, який теж  був поранений, але вижив. Хтозна, чи встиг Роман хоч раз вистрелити зі своєї гвинтівки? Встиг тільки сказати, що у нього семеро дітей. Лежить там у братській могилі, а семеро його сиріт ще мають вижити у цьому жорстокому світі, ще будуть збирати колоски, за які ледь не потраплять до тюрми, ще будуть навчатися в школі по черзі, бо на всіх - одна пара  солдатських чобіт, ще мають знайти своє місце в  житті  без підтримки і захисту - без свого тата.

Війна відкотилася далі. Заживали мозолі на дитячих долоньках, бо разом з дорослими ходили за село рити окопи. Треба жити, треба далі жити. Валя, як найстарша з-поміж дівчат, найбільш вболівала за маму. Заходила зима. Вдома з табуном дітей стара  бабуся та Валя. Треба піч витопити, а нічим. Бере Валя мотузку від  криниці, що на вигоні. До тої криниці сходилося  півсела по воду, бо вода була добра, аж  осолодовата. Пішли з дівчатами закрадатися до колгоспної  скирти.

Дівчата нав'ючили менші в'язки , то шамкіше   поверталися назад, а Валя мабуть трохи передала куті меду. Ледь завдала на  плечі  в'язку з соломою, рушила йти. Аж тут – гульк, голова сільради на коні з нагайкою. Під’їхав  до дівчини, на куфайці зблиснула  від сонця медаль. Він ошкірився, дістав  сірники – чирк - і солома  зайнялася прямо над головою дівчини. Валя кричить, тримає в'язку, а солома, як факел, палає, вже й у плечі жарко. Дівчина  ще пару кроків ступила і відпустила мотузку. В'язка осипалася жаром під ноги. На голові тліла хустина, плечі обпекло, дарма, що одягнена в перелицьовану на дівчачий лад солдатську шинелю. Смикнула за мотузку і...вихватила лише кусень, обгорілий і чорний. А вершик на коні, поблискуючи медалькою та поцвьохуючи нагайкою, похихотів на село. Валя йшла і не бачила дороги.  В руках несла обрубок  мотузки. Чим тепер води дістануть?