Оповідання "Вистава"

Об одинадцятій, коли в їхній установі заведено було пити каву, до Галини в кімнату забігла її приятелька з сусіднього відділу Світлана.

– Доброго ранку, – зраділа Галина, – каву будеш?

– Буду, якщо швидко. Дякую! А ранок не такий вже й добрий. Принаймні для мене.

Світлана поклала перед Галиною два театральні квитки.

– Ось. Ти ж хотіла подивитися цю виставу?

– Звісно, хотіла! А як же ти? Ви ж збиралися із Сашком.

– Збиралися-збиралися, а піти не доведеться… Черговий сюрприз від свекрухи: вранці подзвонила, щоб увечері зустріли. Ні щоб заздалегідь попередити! Тепер мені треба на вухах стояти – і поприбирати, і вечерю «гідну» приготувати. Інакше буде бідкатися і скаржитися усім підряд, мовляв, як її синочку з дружиною не пощастило. Спасибі начальнику – по обіді відпустив. Так що в мене попереду аврал, а ти насолоджуйся культурним дозвіллям. Потім розкажеш. Все, я побігла. Па!

І за мить Світланині каблучки вже цокотіли за дверима, а Галина розглядала квитки на сьогоднішню виставу. Дійсно, пощастило! Тільки вчора Галя читала рецензію на нову виставу франківців  і заздрила коліжанці, якій вдалося дістати квитки на прем’єру. Чудово! Треба дзвонити Сергієві, домовлятися на вечір.

– В театр? – Сергій, на противагу Галині, особливого захоплення не виявив. – А чому ти вчора не попередила? Я ж не готувався!

– А навіщо готуватися? О шостій робочий день закінчується, спектакль о сьомій. Ти неподалік театру працюєш, я на метро не забарюся. В нас ще досить часу до початку залишається, повітрям подихаємо у скверику, якщо дощу не буде. Головне – квитки маємо! Я тобі й так за півдня наперед дзвоню, щоб ти звик до думки. Всі мріють потрапити на цю виставу, а ти –   «не готовий»!

Сергій промугикав  щось невиразне.

– О шостій десять я – біля театру,підходь. До зустрічі!

День перебіг,як звичайно, і о вісімнадцятій десять Галина вийшла з метро на Городецького. Сонце вже хилилося до заходу. Наприкінці похмурого дня вітер ущух, хмари розвіялись – несподівано розпогодилося. Вона перейшла вузьку вулицю, і за кілька хвилин була вже в сквері поблизу театру. Був кінець березня – листочки на деревах ще не розпустилися, але бруньки ось-ось збиралися відкритися і сповнювали повітря тонким, ледь вловимим, весняним ароматом.

Бронзовий Яковченко сидів на своїй лавці – з усмішкою спостерігав, як прибувала до театру публіка: хтось одразу заходив у приміщення, інші прогулювалися доріжками невеличкого парку. Галю вже кілька разів запитали, чи не має, часом, зайвого квиточка. Гомоніло у гіллі  птаство, збираючись на нічліг. Сутеніло, у вікнах будинків загорялося електричне світло. Сергія не було, і Галина вирішила піти йому назустріч – його офіс знаходився недалеко, за рогом.

Йдучи, набрала на мобільному телефоні чоловіків номер, але той не відповів.

Підійшовши до офісу, вона глянула на вікна другого поверху – в Сергієвому кабінеті горіло світло.

Мабуть, у справах затримався, – подумала. Треба визволяти. І за хвилину, показавши посвідчення вахтерові, Галина піднялася сходами і постукала у двері кабінету. Ніхто не відгукнувся, вона натиснула на ручку – двері були зачинені.

Може, вийшов нещодавно з кабінету – подумала вона. – Інакше б світло вимкнув. Зачекаю. Але коридор був порожній, а в кабінеті чувся якийсь рух – там явно хтось був. І Галина постукала знову. Все затихло. Двері не відчинялися. Вона постукала більш наполегливо. Нарешті в замку зсередини заклацав ключ, і двері відкрилися. Перед Галиною, пропускаючи її в кімнату, стояв Вадим, Сергіїв співробітник і сусід по кабінету.

За одним з робочих столів сидів її чоловік і дві молоденькі дівулі. На столі красувалися залишки «бенкету» в пластиковому посуді. Пляшок видно не було – напевно, сховали похапцем під стіл. Але й без того було помітно, що всі напідпитку. Особливо Галин чоловік – його, схоже, зовсім «розвезло». У свої сорок років він, бідолаха, так і не призвичаївся до алкоголю: потягу до нього не мав, і наодинці йому й на думку ніколи не спадало бажання випити. А коли доводилося це робити у товаристві (бо спробуй відмовитися!), швидко п’янів, і його нестримно тягнуло у сон. Наразі був саме у такому стані – якби якийсь диванчик поряд, то вже б і куняв.

Вадим був вочевидь бадьорішим за Сергія, а «собутильниці» – досить п’яненькі: то зиркали на Галину, то переглядалися між собою.

Вадим галантно поцілував Галі руку і відрекомендував її «дамам»:

– Знайомтеся, це Галина Романівна, дружина Сергія Васильовича. А це, – вказав він на дівчат, – Яночка і Оксаночка.

Яночка і Оксаночка захихотіли, але сиділи як вкопані. Сергій мружив очі й безтямно усміхався.

– Що святкуємо? – запитала Галя.

– У Оксанки сьогодні день народження, двадцять років і один, – доповів Вадим.

– Вітаю, – поздоровила Галина.

– То, може, коньячку? – Вадим поліз під стіл за пляшкою.

– Ні, дякую, – відмовилася Галя. – Не сьогодні. Ми, власне, у театр зібралися.

– Зрозуміло! – Вадим зняв з вішалки свою куртку і звернувся до дівчат:

      – Ну, все, прощаємося – до побачення, Сергію, до побачення, Галино Романівно! Вибачайте. – І він знову заходився цілувати Галину руку.

– До побачення, на все добре! – Галина рада була випровадити їх з кабінету. Але це виявилося не так вже й просто. Вадим з Яночкою пішли, проте Оксаночка продовжувала сидіти, кидаючи виразні погляди: незадоволені на Галю і очікуючі на Сергія. Той, напівсонний, не реагував.

Галина поглянула на годинник. Шансів встигнути на виставу залишалося все менше й менше. Але, якщо швидко випровадити Оксаночку і активізувати чоловіка, то ще не все втрачено. Треба було діяти.

– Бувайте, Оксано! Вам вже час йти. Хіба вдома не чекають на іменинницю? Ми з вами прощаємося, усього вам найкращого, гарного вечора…

Дівчина ображено скривила личко, встала, ще раз виразно подивилася на Сергія – той куняв за столом, – обсмикнула міні-спідничку і подалася з кабінету, не зачиняючи за собою двері.

– Серьожо, увага! Підйом! – Галина заходилася турмосити чоловіка. – Нагадую: ми йдемо зараз в театр. Чуєш мене? В те-атр! Збираємося, зосереджуємося, робимо зусилля!

Марно. Сергій зовсім розкис, і без холодного душу «зібрати» чоловіка було проблематично. Може, спробувати «місцевий душ»? Галина знайшла за столом почату пляшку мінералки, набрала в рота води і порскнула на Сергія.  Подіяло! Він підняв на дружину очі, вже більш осмислені, і сів рівненько.

– О, молодець! – зраділа Галина. – Ворушись жвавіше, ми ще встигаємо.

Вона пішла до шафи діставати чоловікового плаща, сумку. А коли обернулася, чоловіка за столом вже не було! Може, впав зі стільця? Галина подивилася на підлозі за столом – немає. Куди ж він так миттєво подівся?

Двері до кабінету були так само розчинені. Галя визирнула з кімнати і побачила «картину маслом»: її чоловік, похитуючись і розчепіривши руки в сторони, стояв серед коридору. На ньому, обхопивши за шию, висіла Оксаночка і намагалася поцілувати. Чоловік мовчки пручався, крутячи шиєю то в один, то в інший бік, а дівча наполегливо переслідувало свою ціль і відпускати жертву не збиралося. Треба було рятувати. Галя підскочила до парочки, вхопила Оксанку за боки, піддала коліном і відірвала дівчину від Сергія.

– Геть звідси, лахудро, і щоб я тебе більш не бачила!

Галина не на жарт розгнівалася. Ну що це за нахабство! При живій дружині вішатися на чоловіка! Зовсім безбашенне покоління підростає. Та він же вдвічі старший, і посаду займає пристойну, а тут таке чмо! Звичайно, на тверезу голову Сергій і близько до такої не підійшов би. Проте, хто ж його зна?..  Може, тягне їх, сорокарічних, на молоденьких? Криза середнього віку почалась? Та ще й випив… А з п’яненького Сергія мотузки можна плести –аби хто взявся. От і беруться! Очевидно, поки Галина біля шафи поралася, Оксаночка поманила Сергія з-за дверей у коридор, він і пішов, як теля.

Галя попхала чоловіка в спину, до кабінету. Подала плаща – той почав вдягатися. Намагався потрапити рукою у рукав, з першого разу не виходило.

Раптом на столі задзвонив робочий телефон, Галина машинально взяла трубку. Ще не встигла сказати «алло», як почула зі слухавки знайомий Оксанин голосочок: «Серьоженько Васильович! А як же я? Ви ж обіцяли мене на машині відвезти! А тепер мені що, на електричку?..»

– Киш! – Галя кинула телефон. Ну, зовсім відморожене дівча! Він же випив, як би міг керувати машиною у такому стані?

Схоже, іменинниця жила десь у приміській зоні та діставалася на роботу й з роботи електричкою. А сьогодні розраховувала, що її на автомобілі покатають «задля празника». Не пощастило бідоласі.

Та й Галині не дуже пощастило: театр, схоже, «накрився». А ще й машина! Сергій сьогодні поїхав на роботу своїм транспортом. Добре, що в Галі права завжди у сумочці. Доведеться самій сідати за кермо.

Чоловік вже так-сяк вдягнувся, стояв безпорадно серед кабінету, кліпав на неї очима і мовчав. Галина поправила йому сумку, перевірила: мобілка є, ключі від машини теж.

– Пішли, щастя моє!

І Сергій слухняно поплентався за дружиною. В коридорах було порожньо, Оксанки не було видно. Вийшли за прохідну. Сіли в машину, поїхали додому…

Вранці, коли Галя прокинулася, Сергія вже й слід простиг! Така була в нього манера: якщо звечора у чомусь провинився, вранці старався першим піднятися і втекти з дому, щоб уникнути вранішніх «розборок». А до вечора, сподівався, жінка перестане гніватися, і якось воно владнається.

На роботі, в перерві, поспілкувалися зі Світланою. Та звично поскаржилася на свекруху і зажадала від Галини розповіді про вчорашню виставу. Галя розповіла, але про зовсім інший «спектакль». Посміялися, посумували…

– Він тебе любить, твій Сергій. Не сумнівайся! Але характер в нього м’який: не може сказати «ні», коли потрібно. Занадто делікатний.

– Та, знаєш, на роботі він і серйозний, і принциповий. Відповідальний. Доки тверезий. Якби ж не ті кляті застілля!

– Це зрозуміло…

– І випиває ж він не за власним бажанням – тільки задля компанії. А як уникнути? То свята якісь, то дні народження. Колектив гуляє, відірватися не можна – не зрозуміють, запідозрять у зверхності, чи ще у якихось гріхах. А в результаті, бачиш, до чого приводить: уяви, якби я не прийшла! Він що, сів би за кермо і повіз оту Оксаночку кудись?!..

– Дійсно, жах! Вже й не шкода, що квитки в театр пропали. Головне, нічого більш страшного не сталося!

– Так ото ж…

Коли після роботи Галина зайшла у під’їзд свого будинку, побачила знайому постать – ліфта чекав її рідний чоловік. Озирнувся на дружину, зніяковів, обережно придивився з-під вій: чи не сердиться? Вона суворо поглянула у відповідь. Мовчали. Зайшли у ліфт, Сергій зітхнув, поліз у свою сумку і витягнув з неї пакунок, загорнутий у газету.

Простягнув дружині:

– Це тобі…

Галина взяла, розгорнула – у пластиковій риночці квітнув живий рожевий гіацинт. І у кабіні ліфта одразу ж запахло весною і святом.