Оповідання "Зволінські"

Ніхто не може знати наперед, чи буде в нього майбутнє, і яким воно буде. Але безперечно  одне – у кожного з нас є минуле,  яке  вервечкою тягнеться в часі, обростає родовим гіллям, квітує або гине під студеними вітрами епох, революцій та війн. Можна, звичайно,  жити і не цікавитися, не знати, хто нас пустив у цей світ, ким були наші пращури, яким був їхній шлях,  їхні долі.  Тоді життя стає просто існуванням, тимчасовим перебуванням на землі такого собі перекотиполя, не прив’язаного до роду- племені, безпам’ятного, затурканого сьогоденням, обтяженого лише добуванням шматка хліба щоденного. Не завжди бурхливі хвилі життєвих штормів підносили на гребінь людей достойних,  сильних духом, вірних своїй нації і землі. Найчастіше якраз таких владні тоталітарні системи  намагалися знищити, знеславити, образно кажучи, поховати під хвилями бруду, інтриг, обмов, наклепів, несправедливих  судів, нелюдських умов виживання. Бо вбачали в них сильних противників, провідників  народної волі та духу. Відгомін тих далеких подій, сталінські репресії, енкаведистські "чистки", "розкуркулення", штучний голод, примусова  русифікація, колективізація та  виселення "ворогів народу", знищення цвіту української інтелігенції та духівництва ще й досі дається  взнаки. Тому такий трудний шлях України до справжньої незалежності, до становлення нації, мови, народу. Є на цьому шляху всенародно відомі  герої, сподвижники, мученики  віри та совісті.  А є мало або й зовсім невідомі, але не менш значимі імена людей, чиї долі свідомо були зламані сильними світу цього, але стали невід’ємними, маленькими,  міцними  камінчиками у споруді  українськості, державності, національної ідентичності.

Цілі роди, родини сільської та міської української інтелігенції були несправедливо осуджені, знищені,  здеморалізовані, збезчещені сталінською репресивною колісницею і серед них велика, талановита, освічена родина Зволінських із села Красилівка Ставищенського району,  десятеро дітей якої народилися наприкінці 19 та на початку 20 століття. Чотирьом синам та шістьом донькам батьки Зволінський Іван Леонтійович (дрібний управитель цукрозаводу магнатів Терещенків у Червоному Куті) та мати Зволінська (у дівоцтві Михайлівська ) Тетяна Григорівна зуміли дати непогану на  той час освіту. Троє синів стали вчителями. 

Зволінський Семен  Іванович ( 1900 р.н.) – учитель української та російської мови і літератури, завуч   школи в селі Красилівка, 13 листопада 1937 року відразу після зборів села, на яких мав необережність заступитися за сільських жінок-колгоспниць (попросити для них вихідний у неділю), арештований трійкою НКВД, засуджений  до 10 років тюрми та етапований у Магаданську область, де  важко працював у золотодобувних шахтах, (яких негласно керували кримінальники), замість того, аби навчати українських дітей  грамоти. Перед арештом Семен встиг передати сестрі Оксані багато книжних фоліантів у добротних шкіряних  обкладинках, які чоловіком та дітьми Оксани були негайно закопані  в так і невідомому досі місці. Після відбуття терміну з підірваним здоров’ям не повернувся до села,  а виїхав до Ставропольського краю, до старшого брата Нестора, інженера-залізничника. 

Зволінський Кость Іванович (1902  р.н.) –  учитель математики Уманського технікуму сільгоспмеханізації. Уперше арештований у 1937  році та з тавром "ворог народу" 6 місяців катований у СІЗО Уманської тюрми з вимогою надати список "членів антиурядової організації", одним із керівників якої він, виявляється, був. Зламаний фізично, але не морально, був  етапований в Іркутську область, місто Черемхово, на лісовирубку. Арештантів вигнали з вагонів прямо на сніг, змусили самим собі будувати бараки. Кость Іванович був настільки хворий після катувань, що навіть тюремне  керівництво зглянулося на нього та призначило писарем. Може, завдяки тому, й вижив.

Після повернення працювали разом із дружиною в кількох селах якийсь час вчителями, а потім завучем школи села Брилівка. У 1947 році пішла нова хвиля арештів. Знищувалося планомірно наступне покоління сільських  інтелігентів, яке встигло  підрости. Слідом за директором школи, "ворогом народу", удруге було заарештовано Костя Івановича та на цей раз етаповано до Норильська. Там він працював на будівництві содового комбінату інженером. За два роки до нього перебралася родина – дружина та маленька донька, завдячуючи одній малознайомій жінці, яка відбувала термін разом із Костем Івановичем і зголосилася допомогти. У засланні народилися молодші син і донька. До кінця  життя, а помер Кость Іванович у сімдесят років, не дочекавшись, на жаль, реабілітації, проживав із родиною у Жашкові. Учительську династію продовжили діти та онуки Костя Івановича. Тепер його онук Зволінський Кость Юрійович працює в райвідділі освіти міста Жашків.

Зволінський Петро Іванович ( 1910 р.н.) – учитель біології та зоології.  До війни 1939 року працював  учителем та директором школи в селі Вотилівка Лисянського району Черкаської  області, де тоді створив разом із учнями найбільшу в Україні колекцію чучел птахів. Воював, а після повернення знову вчителював у різних селах Лисянського району. Із 1951 року працював вчителем, а згодом – директором школи села Потіївка Білоцерківського району. Він, на щастя, не попав під репресії, але за активну життєву позицію та непідкупність був безпідставно, за підлим наклепом, звинувачений у розтраті при будівництві нової школи,( аби усунити його від подальшого керівництва) і засуджений. Термін відбував на цілині в Казахстані, працюючи агрономом і вирощуючи небачені рослини та врожаї. Після повернення, реабілітації і до кінця життя директорував у Потіївській школі. Його шлях продовжив син Анатолій Зволінський (на жаль, нині покійний), який теж довгий час був директором школи села Потіївка. А його онук віддав життя за Україну, воюючи в АТО.

Ще про одну людину варто згадати в цьому дописі. Старший син  Оксани Іванівни Зволінської (Полотняк) Віктор Романович Полотняк ( 1928-1988 рр.) помер, не дочекавшись омріяної незалежності. Журналіст, кореспондент, редактор періодичних видань, надзвичайно ерудований, освічений, знавець кількох іноземних мов, життєлюб, правдолюб, справжній українець, який стояв біля витоків Народного Руху.

Нещодавно пощастило знайти ще кілька міцних гілок із родинного дерева Зволінських, прапрадіди яких були рідними. Відбулася цікава та хвилююча зустріч родичів у п’ятому  поколінні, серед яких, окрім лікарів, без сумніву, є й учителі.

По-різному склалася доля решти дітей із родини Зволінських. Аби описати все, знадобиться багато  часу, знань та вмінь. Але воно того варте.