Спікеріада: як діюча влада намагається закріпитися. Надовго

Новий політичний сезон в країні розпочався на тлі корупційного  скандалу, від якого суттєво може постраждати міжнародна репутація країни, на початку четвертого десятку існування її в якості незалежної держави… Тож намагання Банкової замінити спікера парламенту Дмитра Разумкова – на думку деяких експертів – свідчить  не тільки про прагнення зміцнити навколо себе умовну монобільшість, але й про бажання центральної влади відволікти суспільство від реальних проблем сьогодення, в тому числі й на регіональному та місцевому рівні. Чи не стануть рокіровки на горі початком тектонічних змін в усій владно-політичній конструкції вітчизняної влади?

 «Верхи не можуть, низи – не хочуть» - класична формула політичної кризи явно поки ще не стала на порядок денний політичного життя країни. Аби запобігти новому Майдану найближче оточення шостого Президента України заздалегідь прагне зменшити ризики, діючи у знайомій усім парадигмі узурпації влади….

 І тут варто згадати:  а з чим власне йшов Володимир Зеленській до неї? Не варто мабуть у найбіднішій країн Європи аналізувати теоретичні перспективи ідеології лібертаріанства, яку на початку своєї президентської каденції Зеленський намагався представити, як офіційну ідеологію зеленої команди. Не став надбанням широких мас і якійсь прагматичний план оновлення країни, на кшталт тих фоліантів та брошур, на аркушах яких політики раніше теоретично обгрунтовували свої президентські амбіції, починаючи від Юлії Тимошенко, Анатолія Кінаха, Інни Богословської, закінчуючи  Геннадієм Балашовим, який, до речі,  нині перебуває під арештом.

Та й справді місія колишнього виконавця ролі Голобородька у 2019-му році розглядалася як суто технічна та тимчасова: очистити владу, зробити зміни правил гри на владному Олімпу - незворотними, аби наступне покоління вітчизняних політиків діяло в абсолютно нових для нас умовах, притаманних більшості європейських країн. Не випадково, що в знаменитій передвиборчій дискусії на стадіоні «Олімпійський» зі своїм попередником Петром Порошенком Володимир Зеленській конкретно й урочисто  артикулював лише одну обіцянку: йду лише на один термін каденції!

Натомість екватор першого терміну президентства Володимира Зеленського, як і половина теперішнього строку повноважень українського парламенту, переконливо свідчить, що команда «Слуг народу» для пролонгації свого монопольного становища у владі готова на всі прийомі політичної боротьби, включаючи шаховий механізм жертвування  фігур, в тому числі таких знакових, як голова Верховної Ради Дмитро Разумков.

Він, цього вівторка, був – явним героєм дня – і на брифінгу для журналістів на третьому поверсі парламенту (другий, попри обіцянки, для широкої медіа-спільности так і не відчинили), так і у вечірньому теле- й радіо-ефірі…

Нагадаємо, що син одного з перших вітчизняних політтехнологів – Олександра Разумкова (на честь якого нині названа чи не найвідоміша неурядова аналітична структура в країні, з власної соціологічною службою) був не тільки головним спікером у Зеленського перед плановими президентськими виборами весною 2019-го року, але очільником партії  перед достроковими парламентськими виборами влітку того ж року, більш того – його першим номером у партійному передвиборчому списку.

І ось тепер президентський Офіс намагається засунути на задвірки політики колись  другу фігуру «Слуг народу» попри те, що вся парламентська президія – голова Верховної Ради та два віце-спікера за традицією не входить до лав партійних фракцій.

Власне, сам Разумков навмисно ніколи й не демонстрував своїх політичних амбіцій, навіть рівновіддаленості від колег по партії, демонстративно підкреслюючи хиба що прагнення діяти згідно законів й регламенту. Але й цього стало достатньо, щоб трактувати, скажімо його не підтримку резолюцій РНБОУ по не правовому застосуванні позасудових санкцій проти власних громадян,- ледь як на виклик системі…

Щодо власних перспектив Дмитра Разумкова? У вівторок він заявив – у разі позбавлення його депутатського мандату – він готовий звертатися до суду. І тепер для аналітиків темою для роздумів стане його дилема: створювати власний політичний проект чи увійти до команди більш відомих відставників?

Таким чином,  внутріпартійна опала Разумкова активно підштовхує його до самостійної публічної політики, бо скрізь люди тягнуться до тих, хто йде проти течії, не випадково Анна Ахматова у 1963-му році після судового вироку майбутньому нобеліанту Йосифу Бродському сказала: «Яку ж біографію влада робить нашому рудому!».

Якщо навіть не брати до уваги тріумфального входження до влади колишніх в’язнів Нельсона Мандели у ПАР чи Вацлава Гавела у Чехії, достатньо згадати приклад першого президента Росії Бориса Єльцина, який пішов у фронду з посади керівника партійного організації Москви у далекому 1987 році, аби через чотири роки влізти на танк біля Білого дому…

В цьому ряду можна розглядати й більш свіжі приклади на одній шостій суші: демонстративне повернення з чужини до рідної в’язниці лідера російської опозиції Олексія Навального чи третього президента Грузії Михайла Саакашвілі…

Втім, якщо пригадати тридцятирічну історію вітчизняного новітнього парламентаризму, попри фразу екс-спікера Олександра Ткаченка: «Я не перший, але й не другий», посада голови Верховної Ради ніколи не розглядалася, як автоматичний трамплін на шляху до президентського крісла. Таке було тільки двічі – на початку політичної кар’єри першого Президента України Леоніда Кравчука (коли інститут президенства лише зароджувався, а він власне й був першим українським спікером) та у знаковому 2014-му році після втечи команди Януковича, коли новообраний Голова Верховної Ради Олександр Турчинов до проведення позачергових президентських виборів мав статус «виконуючого обов’язки Президента України»…

 Навіть у короткий період 2000 року, коли в країні було два парламенти (один засідав на Грушевського, інший - в Українському Домі на Європейській площі) для діючого гаранта завжди більшу небезпеку створював керівник не законодавчої, а виконавчої влади - Голова Кабміну. Не випадково, Леонід Кучма зняв з прем’єрської посади Євгена Марчука з формулюванням «за створення власного політичного іміджу», а згодом крах помаранчевої команди Віктора Ющенка виник з неприхованих президентських амбіцій прем’єрки Юлії Тимошенко.

Нинішній очільник Уряду Денис Шмигаль у створенні власного політичного іміджу поміченим не був, демонстративно підкреслюючи свою технократичність, не випадково він був менеджером у головного олігарха країни Ріната Ахметова…

Щодо іншого олігарха - Ігоря Коломойського,  то він явно руйнує рейтинг Володимира Зеленського. Чи не звідси намагання Банкової протягнути таку версію антіолігархічного закону, де з монополією бізнесменів боровся не стільки Антимонопольний комітет (як в усьому світі), а РНБОУ, що на свої п’ятничних засіданнях за своїми критеріями призначав би чергового олігарха, зменшуючи його фінансовий та медійний вплив на суспільство.

До речі, про мас-медіа. І перемога на виборах виконавця головної ролі в серіалі «Слуга народу» і нинішній чорний понеділок для Фейсбуку та інших соціальних мереж і намагання росіян космічними зйомками затьмарити успіх Маска в освоєнні навколоземного простору, свідчить про те, що у наступних передвиборчих перегонах роль якісних комунікацій – буде лише зростати.

У вітчизняних умовах подібна увага до пропаганди, до намагання свіжими сенсаціями (замах на першого помічники Зеленського чи нинішня спікеріада) відволікти від корупційних скандалів та від насущних проблем пересічних громадян, таких як високі тарифи на комуналку та енергоносії, масове безробіття та трудова міграція, неприборкана пандемія нарешті затяжне військове протистояння на Сході країни.

 Підсумовуючи варто констатувати, що майбутня виборча кампанія в країні вже стартувала, хоча політтехнологи вчать, що вона насправді починається на наступний день після виборів…

Чи можна перемогти на майбутніх президентських та парламентських виборах суто політтехнологічними та медійними засобами? Звичайно ні, для перемоги потрібна й підтримка  регіональних еліт та певна впізнанність майбутніх висуванців на президентське крісло чи депутатських мандат серед виборців. Тому можна спрогнозувати, що кількість візитів центрального керівництва регіонами тільки зростатиме. Інтерес до місцевої тематики з боку Банкової проявляється в намаганні взяти місцевого самоврядування під свій контроль, що проявляється у створенні новітніх організаційних структур.

В умовах майбутньої передвиборчої мобілізації усіх ресурсів, регіональним лідерам та керівникам новоутворених ОТГ варто не зачаровуватися владними обіцянками та не створювати нових кумирів, якою привабливою б не виглядала їхня риторика про децентралізацію…