Те, від чого хочеться вити — історії колаборантів
Євген Спірін (журналіст)
Те, від чого хочеться вити — історії колаборантів. Година їзди від Києва,
село. Всі, як то кажуть все знають. Частина людей годувала російську армію, ще
частина, здавала сусідив, щоб їх катували та вбивали. Хтось — вказував на своїх
родичів. Місцевий піп (МП) робив і те, і
те. А ще колись "лікував" хлопчиків, пропонуючи зняти їм штани та труси. За що
потрапив в тюрму, але скоро вийшов. А от зараз нікому нічого за колаборанство
так і не стало.
Піп, типу "служить", люди на якийсь там день народження Шевченка знову
вдягнуть вишиванки. А якщо буде наступна спроба окупації, знов почнуть
вказувати на родичів та казати що чекали росію. Година їзди від Києва.
На фото, подвір'я однієї з жінок. Туда окупанти пригнали екскаватор та на
наприкінці березня рили яму: "Це
буде могильник, викопаємо глибоко, шоб вас ніхто не знайшов". Не встигли,
село звільнила українська армія.
А в селі, а що в селі? Кожен знає, хто ким був. І, можливо, в черзі на
пошту стоять поруч ті, хто здавав людей, і ті, кого здавали. Стоять і мовчать,
дивляться один на одного. Бо хтось міг опинитися в цій ямі. Із зав'язаними
руками, очима та пострілом у голову. Година їзди від Києва.
