"ТРИБУНА ПРАЦІ" таки увійшла в "Чорну полосу"

(Цей текст під рубрикою "Сумний блог редактора" опублікований в останньому номері газети за 29 червня ц.р. Розміщую його тут для всіх, хто читатиме цей пост у ФБ).

Якби хто знав, як боляче писати мені ці рядки!...

Але в душі ще жевріє надія: на календарі – 22 червня 2022 року. Залишається кілька днів до закінчення передплати на «Трибуну праці». Результати котрої й покажуть, буде виходити в другому півріччі наша газета чи ні.

Хочеться сподіватися, що буде.

Але…

Війна. Річ у тім, що вона в Україні триває і стає ще жорстокішою з боку агресора – путінської рф. Це війна, метою якої є знищення нашої держави, її мирного населення, нашої історії та культури. Вона накладає свій негативний відбиток і на економіку країни, і на психологічний стан українців. Які, хоч і дуже мотивовані необхідністю захисту своєї Вітчизни, змушені обирати пріоритетом у нинішній ситуації власне – фізичне - виживання. Ви розумієте, що маю на увазі: багатьом, особливо прямо постраждалим, не до газет сьогодні.

Далі. Система роботи АТ «Укрпошта» сьогодні ще більше не задовольняє людей. Які звикли до нормального раніше – тобто, якісного, без збоїв – їх обслуговування. Розпочате ще кілька років тому реформування цього оператора поштового зв’язку №1 ( як він сам себе називає) обернулося тотальним скороченням працівників низової ланки – листонош. І доведенням їхніх зарплат до «рівня плінтуса». Тому й результати не забарилися. На фоні неналежної організації роботи в цьому відомстві, практично відсутності контролю за виконанням посадових обов’язків кожним його працівником, а звідси - падінням рівня відповідальності за якість роботи, вже не тільки невчасно доставляються поштові відправлення та преса, а й передплату газет і журналів поштовики не зацікавлені проводити. А й дійсно: аби потім мати головний біль з їх доставкою? Тому й «зарізали» передплату.

І третій фактор. Держава наша вже давно байдуже дивиться в бік друкованих ЗМІ, пустивши їх «на самостійні хліба» і позбавивши практично будь-якої підтримки зі свого боку. А це означає в українських реаліях, що постійно відбувається скорочення їх кількості (якщо не сказати - знищення взагалі). У мирний час це ще якось згладжувалось неймовірними зусиллями багатьох редакцій газет до самостійного виживання. Нині ж, в умовах війни (коли треба вміло вести її й на інформаційному фронті!), невикористання потужних можливостей ЗМІ в згуртуванні українського суспільства, стабілізації морально-психологічного стану людей стає дуже незрозумілим. Невже цього не усвідомлюють ті, хто прямо відповідає за такі питання?!

Та й думаючій про людей владі завжди потрібна преса – як міцна зв’язуюча ланка між нею і народом.

Чому б, наприклад, не передбачити у бюджетах різних рівнів субвенції для управлінь соцзахисту населення і за ці кошти централізовано передплачувати місцеві газети незахищеним верствам населення? Або внести зміни у відповідний закон і тимчасово дозволити місцевим радам утримувати «на плаву» місцеві газети? Варіантів різних є немало.

Та ні у верхах, ні на низах, здається, не розуміють важливість такого питання. Чи просто не хочуть розуміти?..

Сьогоднішній стан української преси проілюструю на своєму прикладі. Бо така ситуація – у всіх редакціях газет, які не фінансуються кимось зацікавленим зі сторони ( є й таке в деяких місцях, і там немає фінансових проблем).

Невпинне здорожчання закордонного паперу ( Україна свого давно вже не виробляє, а тепер відпав дещо дешевший російський), поліграфічних та інших послуг, зростання цін на енергоносії, необхідність регулярних підвищень мінімальної зарплати, різкий обвал внаслідок війни таких-сяких раніше доходів від реклами та оголошень, інші об’єктивні фактори – все це зумовило дальше підвищення собівартості одного примірника «Трибуни праці». У першому кварталі ц. р. кожен обійшовся редакції в 24,05 гривні. При передплатній його вартості 9,5 гривні!

Аби покривати таку збиткову для нас різницю ( щоб полегшити життя передплатникам, тобто, дотувати кожного з них), редакції треба мати високі доходи. Яких ніколи не було і немає нині – лише збитки. Великі збитки. Бо за піврічний комплект газети для одного передплатника треба доплачувати мінімум 350 гривень. При тиражі в тисячу примірників це означає, що слід заробляти додатково 350 тисяч «благодійних» гривень! А тираж у нас останнім часом 1260 примірників, тож рахуйте самі…

Саме тому й випускали «Трибуну праці» після деокупації на голому, як то мовиться, ентузіазмі – не отримуючи зарплату: немає на це в нас грошей.

Місцева влада (селищні та районні ради, районні державні адміністрації) навіть якщо й мають можливість, нині не можуть утримувати за свій кошт газети: не передбачено законодавством. Хоча при бажанні можна знаходити вихід…

А тут ще одна проблема. Навіть ті невеликі кошти – 37,5 тис. грн, які Іванківська селищна рада має сплатити редакції за висвітлення її діяльності у травні- червні ц. р., не пропускає відділення Держказначейства. Бо всі кошти держбюджету за вимогою уряду спрямовуються зараз виключно на фінансування бюджетної сфери та на енергоносії.

З цієї ж причини лежать там без руху документи на відомчу передплату 71-го примірника «Трибуни праці» для бібліотек нашої ОТГ.

Я звернувся у квітні до двох міжнародних благодійних фондів за грантами. Вони в інтернеті красиво й широко обіцяли допомогу в фінансуванні піврічного випуску газети постраждалим від війни редакціям та придбанні вкраденої окупантами оргтехніки. Оформив відповідні заявки, послався на авторитетних поручителів. Проте від одного фонду два тижні тому отримав звістку, що не включили нас у розподіл їхніх коштів: допомагають, пояснили, лише невеликими сумами грошей. (А нам на півріччя лише на оплату поліграфічних послуг потрібно близько 150 тисяч гривень). З іншого два місяці не було втішних відомостей, а оце відписали, що закордонний донор відмовив усім, хто оформляв заявки…

Безрезультатною виявилась і моя зустріч та розмова 19 травня з керівником області – головою КОВА О. Кулебою: ніякої допомоги чотирьом розгромленим окупантами редакціям на Київщині так і не було надано.

А тим часом у нас вже нічим не те, що хоч би заборговану зарплату виплатити трьом нинішнім працівникам, а й з друкарнею надалі розраховуватись за її послуги, а також податки й комунальні платежі сплачувати.

На день виходу цього номера поштовики з Києва ще не повідомили мене про результати передплати «Трибуни праці» на друге півріччя. Хоча вже очевидно: вона виявиться критично невеликою, зовсім нерентабельною, і доведеться призупиняти випуск газети до кращих часів. «Кінчай, батьку, торгувати, бо немає вже чим здачі давати!..» - сумно твердить відоме прислів’я…

Така ситуація – у багатьох регіонах: на Київщині вже не виходить третина місцевих газет. Навіть там, де економічна ситуація краща, як на Іванківщині.

Ці слова – крик душі, яка волає в пустелі.

Дуже важко писати про таке мені, людині, яка присвятила плідній журналістській діяльності для блага земляків усе своє життя. Та ще й коли це стосується газети з 90-річною біографією!..

Та в душі ще жевріє надія.

Тому й наголошую: ми не ліквідовуємо реєстрацію редакції і газети, а лише тимчасово припиняємо її випуск.

Може держава схаменеться… Може на місцях зрозуміють, що друковані видання сьогодні, у воєнний час, ще більше потрібні людям. Он же ж дійшло комусь і вже відновлюють на законодавчому рівні раніше ліквідовану газету Міністерства оборони України.

… А що буде з грошима тих, хто її передплатив на друге півріччя?

У Київській міській дирекції «Укрпошти» мені відповіли, що готові повернути гроші всім передплатникам.

Але прошу вас, шановні й надійні друзі газети: не поспішайте з цим! Хочеться сподіватися на чудо: що до цього не дійде і «Трибуну праці» вдасться видавати й у другому півріччі цього трагічного 2022-го. Я докладатиму до цього всіх зусиль і надалі.

Давайте почекаємо з місяць: можливо, щось зміниться. Може таки той грант отримаємо, тоді за нього протягнемо до кінця року…

До речі, коли рахувати по собівартості одного примірника, то сплачена кожним з вас сума – 234 грн забезпечує сьогодні оплату не піврічного комплекту газети ( 25-26 номерів), а лише двомісячного – 9 номерів усього-навсього…

А поки що… Коли 6 липня, шановні земляки, не вийде черговий номер нашої газети – знайте: «чорна полоса», яка до неї підбиралася вже давно, стала зашморгом на шиї редакції…

Ще раз повторюю: хочеться вірити, що цей зашморг якось вдасться ослабити й зняти.

ПІСЛЯМОВА.

Цю «добавку» до тексту, наведеного вище, я додаю сьогодні, 30 червня.

Лише 18 номерів «Трибуни праці» вийшло у нинішньому році. З 1 липня довелося таки припинити випуск газети. Одна з причин - поштовики не проводили передплату «Трибуни праці» на друге півріччя. Отож замовлення від них редакція отримала тільки на... 188 примірників. Цей результат - вбивчий: готувати «повномасштабну» газету й друкувати її тиражем у кілька сотень примірників – надзвичайно збитково. Та ще й при відсутності фактично будь-яких доходів редакції від передплати, реклами й оголошень тощо, які різко впали з початком війни.

Але я не здаюсь і продовжую пошук шляхів виходу з такої ситуації. Хочеться сподіватися, що вони знайдуться.