#

Вітряк - візитна картка Гейсихи

Олена Мармуз (директор будинку культури села Гейсиха Ставищенського району)

27.07.2020 20:43
Вітряк - візитна картка Гейсихи

"…Той вітряк, мов лелека, клекоче здаля -

Гейсихо моя рідна, доле моя.."

Ганна Пастушенко

"Вітряк - візитна картка Гейсихи"

У краєвиди українських сіл споконвіку колоритно вписувались млини, котрі невтомно працювали від дармових сил природи. На пагорбах височіли, ловлячи вітер широкими крилами, дерев’яні вітряки. А там, де протікали річки, чи бодай біля гребель, в оточенні верб із пониклими довгими галузками крутилися від течії річки дерев’яні колеса водяних млинів.

Громадянська війна із загонами непримиримих, озброєних супротивників, колективізація, Велика Вітчизняна війна, вихорами прокотилися територією України, спопелили вітряки та зруйнували всякі млини. А в тих, що уціліли, остаточно зупинили жорна, після суцільної електрифікації сіл. 

Сьогодні кілька таких вітряків стали цінними експонатами музеїв народної архітектури та побуту в Києві та Переяславі-Хмельницькому. Подекуди далекоглядні, дбайливі господарі зуміли зберегти для нащадків ці крилаті символи минувшини нашого села. Дерев’яні споруди ретельно реставрували й тепер вони стали своєрідними візитними картками населених пунктів.

Такий вітряк височить також при в’їзді в село Гейсиха Ставищенського району. В історичних документах село вперше згадується в 1768 році, коли жителі Гейсихи брали активну участь у Коліївщині. Ніхто із старожилів не пригадує якому конкретному господарю належав вітряний млин. Відомо лише те, що він уже працював наприкінці ХІХ століття. Причому до початку революційних подій він був не самостійний. Довкола Гейсихи на пагорбах височіло 12 вітряків. Усі вони справно мололи зерно на борошно. Будували їх  як окремі господарі ,так і кілька сімей у складчину. У громадянську війну та в роки колективізації, на жаль, майже всі вітряки були спалені. А перед початком фашиської навали зберігся лише цей вітряк, що знаходиться на узбіччі, поруч із автошляхом. Та й його лихоліття не шкодувало. Місцеві жителі поступово розбирали його на паливо. У селянських грубах згоріли дощаті стіни, крила, дерев’яні механізми. Сиротливо залишився стояти тільки "король" - центральний дубовий стовп, зі сволоком на якому утримувався "скелет" - залишок вітряка із чотирьох тесаних колод. 

Доля могла зіграти злий жарт і над цими рештками. Коли 4 січня 1944 року радянські війська вигнали гітлерівців із Гейсихи, після боїв неподалік вітряка залишився зіпсований радянський танк. Фронт після закінчення Корсунь-Шевченківської битви покотився на Захід, а бойова машина кілька місяців стояла тут, посеред поля. ЇЇ охороняв  із гвинтівкою солдат на ім’я Іван. 

Якось захмелілий охоронець хвалькувато запевняв селян, що він справжній танкіст і зможе запросто з далекої відстані поцілити в залишки вітряка. Солдат заліз у танк, випалив із гармати і, на щастя, поцілив у товстелезну осику, що росла поруч із "скелетом" вітряка. На висоті 2 метрів, вибухом, мов билинку, зрізало стовбур. Повторно Іван уже не стріляв. Може, тому що хміль пройшов, а може, у танку вже не було снарядів.

У тяжкий повоєнний 1947 рік правління колгоспу вирішило відбудувати вітряний млин, щоб для господарства і для людей молоти зерно на борошно. У сусідньому селі Красилівка знайшли майстра – старого діда Максима без однієї ноги. Прізвище літнього чоловіка ніхто з односельчан уже не пам’ятає. Дідусь погодився керувати відбудовою вітряка. Кожного ранку їздовий забирав його із домівки, а ввечері відвозив назад. 

Дід Максим уже не міг працювати, а тому лише показував і консультував сільських теслярів-столярів, як потрібно усе робити. А сокирами, рубанками, свердлами робили та з’єднували все в одне єдине ціле жителі села Гейсихи: Іван Семенюк, Михайло Розуменко, Данило Пастушенко. Велике важке колесо робочого механізму вітряка допоміг поставити своїм стареньким трактором МТЗ Гаврило Плетяний.

На маківці даху вітряка встановили флюгер, котрий показував звідки дме вітер, виготовили його із жерсті із зображенням втікаючої корови, за якою біжить чоловік – тримаючи в одній руці бідон, а іншою – вхопив і тримає коров’ячий хвіст. У ті тяжкі повоєнні роки Гейсиха славилася найбільшими в районі надоями молока. 

До середини 60-х  років минулого століття вітряк справно служив людям, молов збіжжя на борошно та дерть. Беззмінними мірошниками були Іван Семенюк та Герасим Мерзлюк. Допоки колгосп не побудував іншого млина, жорна якого приводив у рух електродвигун.

Вітряк став безробітним, знову селяни почали тихцем розтягувати його на паливо та свої потреби. Можливо б повторилася доля вітряка, як у тяжкі воєнні роки. Але голова правління колгоспу "Авангард" Ілля Біденко на засіданні правління господарства запропонував відбудувати вітряк, але вже, як історичну пам’ятку старовини місцевого значення. Мірошник Іван Семенюк, столярі-теслярі  Василь Малій,  Микола Антонюк, Петро Древуш зробили капітальний ремонт вітряка, дещо вкоротивши йому крила, а дах покрили оцинкованою жерстю, пофарбували в біло-синій колір. Практично й сьогодні вітряний млин після невеликої профілактики спроможний перемолоти у своїх жорнах зерно на борошно.

Довкола вітряка на певній відстані закопані в землю дубові стовпчики, на які колись ставили так званий баран із дишлем та тросом. Цим механізмом пересувалося верло – жорстко з’єднана із млином довга і товста колода.

Залежно від напрямку вітру верлом повертали вітряк, щоб крила приймали на себе оптимальну силу вітру. Самі крила млина зроблені із дерев’яних брусків і лише на половину зашиті дошками. На цих лопатях закріплювалися смуги брезентового полотна. Коли дув сильний вітер, то крила, мов вітрила на щоглах корабля, згорталися у рулон. Таким чином регулювались оберти жорен млина. 

Усередині вітряка знаходиться робочий механізм – виготовлене із дерева, без жодного цвяха, велике колесо. На ньому, із точним розрахунком, по краю зроблені квадратні дірки, у які вставлялися коротенькі дубові відрізки, так звані молоточки. Вони входили в аналогічне вертикальної конфігурації невеличке колесо, з’єднане із металевим валом. Така дерев’яна велика шестерня та приводила в рух кам’яні жорна великого млина. Зверху – дощатий ківш, куди засипали зерно, внизу отвір, куди висипалося тепле духмяне борошно. Залежно від помолу зерна: на дерть чи на борошно кам’яні жорна регулювалися мірошником. 

Уся будівля вітряка спиралася не на фундамент, а на "король" – товстелезну дубову колоду, точно вставлену по вертикалі. Один кінець закопаний у землю на глибину понад 4 метри. На маківці короля – заокруглення, котре утримує на собі сволок із товстої обтесаної дубової колоди, що має круглу дірку. На такому своєрідному "підшипнику" тримається каркас із чотирьох вертикальних стовпів, до яких кріпляться стіни приміщення млина. 

Усю цю складну та досить довершену споруду за допомогою верла можна повертати на всі боки. 

Нині нерухомо завмерли крила нашого вітряка, не одне покоління гейсищан зросло та розлетілося по світу за його довгий вік. Та вітряк, мов у молитві, високо піднімає руки-крила до неба та хрестом-оберегом благословляє кожного на щасливу життєву дорогу, незмінною, нерушимою твердинею стоїть на сторожі нашої рідної землі.(Матеріал складено та оформлено з розповідей жителів села, задокументованих у різні роки).



Читати "Моя Київщина" у Telegram