Вплив Чорнобильської трагедії на мистецтво

Над тобою схилилась, політик,

Чи впізнав ти цю матір — вдову?

Із мільярдом поганьблених діток

Вона долю несе світову.

Чи впізнав ти її, енергетик,

Атоммашна Величносте, ти,

Що з твоїх скороспілих абеток

Людську мову ніяк не знайти.

Лисомудрі пихаті лахудри —

Ваших внуків вона затуля:

Боса йде на вогонь кривомудрий,

Бо Вода вона є і Земля.

Майже одночасно з поетичними текстами зароджуються великі наративі, покликані дати перший відбиток Чорнобильської біди. Одним із перших задокументував враження багатьох людей Юрій Щербак. Він їздив із диктофоном у зону, зустрічався із постраждалими ліквідаторами, журналістами. Так виникла документальна повість «Чорнобиль» (1987), написана російською мовою і розрахована на масового читача Радянського Союзу. Багатоголосся Щербакового тексту не можу злитися в один голос наратора, який би безпристрасно проаналізував катастрофу, зобразив би цілісну картину. Для такого панорамного бачення авторові бракувало і часової відстані, й інформації, засекреченої тоді. Утім, цінність «Чорнобиля» в тому, що він зафіксував для нас, нащадків, свідчення тоді ще живих очевидців й учасників нелюдського експерименту.

Близьким до Щербакового «Чорнобиля» є бачення Світлани Алексієвич, нобелівської лауреатки, авторки бестселеру «Чорнобильська молитва» (1997). Матеріали для цієї книжки авторка збирала впродовж десятиліття після Чорнобильської катастрофи. Алексієвич також імітує багатоголосся, передає голоси тих, чиє життя назавжди змінило слово «Чорнобиль». Слова «зона», «ліквідатор», «біоробот», «хібакуся», зрештою, «чорнобилець» стали новою буденністю Білорусі, маленької країни, яка стала видимої на мапі Європи через техногенну катастрофу, найбільшу для ХХ століття, а може, й для людства загалом. Почуйте ці голоси очевидців, розрізнені, болісні, настрашені, які не можуть злитися задля творення єдиної повісті про страшний Чорнобиль, бо їм бракує снаги й осмислення, знань та усвідомлення того, що з ними відбулося:

«Ніч 26 квітня 1986 року… За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів…

Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу – чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне – що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна визначити наш тодішній стан».

Довгий час складалося враження, що держава не зацікавлена в тому, щоб люди дізналися всю (!) правду про Чорнобиль. По суті, так воно й було, адже багато документів, пов’язаних із ЧАЕС розсекретили лише після Революції Гідності (на це, зосібна, указує й історик Сергій Плохій у своєму монументальному дослідженні Чорнобильської трагедії). Частково саме цим можна пояснити, що в українській літературі довгий час не було великого епосу про Чорнобиль. Також правда полягає в тому, що перше покоління, яке пережило ядерну катастрофу, витіснило її з повсякдення і власної свідомості (треба було жити й рухатися далі, а травматичні спогади не пускали, заступали майбутнє, відтак їх треба було піддати добровільній і свідомій амнезії). Мабуть, саме такі чинники пояснюють ту «мовчанку» української літератури, що запанувала після роману Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття» (про драматичні події весни 1986 року в Чорнобильській зоні), написаного «по гарячих слідах» 1988 року. Яворівський не міг оперувати дійсними фактами, але з прозорливістю художника відчув недомовлене офіційними джерелами. Письменник створив не документальний роман, а філософський роман-параболу, де в сконструйованому (до певної міри також експериментальному) світі родини Мировичів розгортає візію ядерної трагедії. Троє синів родини Мировичів безпосередньо причетні до ЧАЕС: старший Олександр придумав модель недосконалого, але дешевого атомного реактора (саме дешевизна об’єкта стає вирішальним чинником, а не безпека та інші засадничі речі); середній Микола працює оператором на станції і гине в страшну ніч аварії; молодший Григорій – пожежник, що гине від опромінення, ціною власного життя врятувавши людство від «мирного атом». Є ще один брати – німий Федір, який не здатен висловити біль, змушений мовчки переселитися з рідного села, яке ввійшло в зону відчуження. Центральним образом своєї оповіді Яворівський уже традиційно робить Марію (матір), яке повертається у рідне село й веде корову Мавру на налигачі, тим самим уособлюючи візію майбутнього для зараженої, оскверненої і покинутої землі. Іще одним символом твору є коріння, що його неможливо вирвати із землі (метафора більш ніж прозора), а отже, є надія, що воно знову проросте, дасть пагін нового життя:

«Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.

Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi.»

Майже через тридцять років по ядерній катастрофі виходить друком повість Маркіяна Камиша «Оформляндія, або Прогулянка в зону» (2015). Твір демонструє нам осмислення травми другого покоління, яке народилося вже після Чорнобильської трагедії. Це постпокоління успадкувало ущербний світ із огородженою зоною відчуження і розповіді батьків-ліквідаторів. Туга за втраченим раєм, за дитинною свідомістю, ще не ураженою мирним атомом проступає в кожному рядку повісті. Для Камиша сутнісного значення набувають уже не символіка протидії страшній радіаційній загрозі, не голоси жертв, а самі виміри забрудненої території (автор зізнається, що хоче дослідити всю зону, а загалом провів у ній рік свого життя). Нові слова «Stalker», «КПП Дитятки», «колючий дріт», «мертве місто Прип’ять», «об’єкт укриття» і вже неіснуюча «труба» між 3 і 4 блоками ЧАЕС, об’єкт «Дуга» або «Чорнобиль-2», дерев’яна церва у с. Красному, покинуті села, могильники радянської техніки. Письменники окреслює виміри постапокаліпсису не як мертвої території, а як території переродженого життя («радіаційної помийки») зі своїми законами і правилами. Це вже не вимір трагедії, це криве дзеркало, що відобразило все найгірше, що мав у собі СРСР: страшне руйновісько мілітаризованої, заточеної на знищення системи. Чорнобиль стає символом СРСР, її незугарних, непомірно роздутих військових апетитів, що призвели до страшної техногенної катастрофи. Територія Чорнобиля непридатна для життя і досі несе загрозу, але авторові важить продовжувати власні студії попри численні протоколи через незаконний перетин дроту:

«І цей клятий шматок землі називається зовсім не Чорнобильщина, не Полісся, не Зона відчуження, не Заборонена Зона, а Оформляндія. Чесно, я вже не пам’ятаю скільки разів мені тут оформлювали протокол синьожупанні дяді… Я ніколи не казав міліції «прощавайте», тільки «до побачення»… Я шукав недосяжність у відлюдників і самопоселенців, на кабанячих стежках і трактах контрабандистів, у найглухіших прикордоннях Зони, у потаєних закутях Полісся – то бенефіс безгуздя і Ельдорадо дрібки ентузіастів, що страждуть відчутися Колумбами, першовідкривачами хуторів і лісництв».

І нарешті до 30-річчя трагедії вийшло видання, на яке ми так довго чекали – нон-фікш українського історика Сергія Плохія «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» (спершу англійською в 2018 році, за рік в українському перекладі). Це дослідження розставило всі крапки над «і», окреслило причини, перебіг і наслідки Чорнобильської катастрофи. Найголовніший висновок ученого – вибух на Чорнобильській АЕС став підірвав усю систему Радянського Союзу, став відліком кінця, фактично знаменуючи крах мілітаристського режиму.

Якщо ви ще не читали цю книжку, обов’язково поставте у свій читацький «плей-лист». Вона не просто інформативна й документально вивірена, але й дуже проста у викладі (навіть захоплива. До того ж наскрізь афористична – її буквально можна «розтягнути на цитати»:

«Чорнобильська катастрофа зруйнувала пасторальний світ, який зображував Шевченко і який ще з дитинства закарбувався в пам’яті Славського (одного з батьків атомного реактора, побудованого в ЧАЕС – ТБ). Відтепер вишневі сади на Півночі України та в окремих частинах Білорусі та Росії випромінювали в атмосферу радіацію, знищуючи життя довкола».

Радує, що минулого року вийшло два нових видання про ядерну катастрофу в Україні: «Реактори не вибухають. Коротка історія Чорнобильської катастрофи» Катерини Міхаліциної та Станіслава Дворницького і «Квіти біля четвертого» Катерини Міхаліциної. Обидві книжки розраховані на дитячу аудиторію – третє й четверте покоління, народжене після катастрофи. І це правильно. Адже пам’ять про наше минуле – це те, що ми маємо передати у спадок наступним поколінням.