Єва Басіста (журналіст): Чи вірно ми визначаємо пріоритети?
Коли на пустій ділянці землі виростає будинок, то перед господарями постає питання: «А де саме прокладати кам’яну стежку?». Тут можна зробити, як заманеться, можна скласти будь-який маршрут, але чи буде він зручним?
Економічні шляхи розвитку будь-якої держави, зокрема нашої країни, можна зрівняти з цією стежкою. Ми ставимо перед собою певні цілі, визначаємо маршрут та починаємо рух. А швидкість цього руху, в свою чергу, залежить від правильності та доцільності цієї стежки. Правильний шлях може швидко принести успіх, який підніме країну та поставить на новий рівень розвитку, а неправильний – перетворить всю економіку на, умовно кажучи, велику фіру з волами, яка зі скрипом буде їхати, поки не перевернеться та не чваркне у болоті.
Якось так сталося, що Україна ще живе у певному відголоску Радянського Союзу. Ми досі виплавляємо сталь, будуємо багатотонні станки, навіть виготовляємо алюміній, на який потрібна колосальна кількість енергії. Так, є гідроелекторстанції на головній водній артерії нашої країни – Дніпро, але ж варто зазначити, що річка не гірська і далеко вже не така водна, як колись. А навіщо виробляти продукцію, яка буде дорогою та неконкурентноздатною? Умовно кажучи, аби люди були чимось зайняті, а директорам робота. Так, безумовно, нам потрібна сталь, потрібні різноманітні станки, треба той самий алюміній. Але не варто забувати, що за це ми платимо здоров’ям наших громадян. Яскравий приклад: завод по виробництву алюмінію, який знаходиться у Броварах, який є успішним за рахунок того, що він оснащений сучасним обладнанням та дає можливість в декілька разів зменшити використання енергії і зберігати екологію.
Безумовно, не можна повністю відмовлятися від металургійного виробництва, бо нам потрібно задовольняти власне машинобуванання сировиною, але, у свою чергу, треба організувати роботу так, щоб на це йшла мінімальна кількість затраченої енергії.
Відомо, всі постіндустріальні країни фактично не займаються примітивним виробництвом металів: головний вектор спрямований на виготовлення уже готового товару, наприклад, тих же самих гаджетів, від яких ми не відриваємося, комп’ютерів та іншої техніки. Можливо, нам також потрібно йти таким шляхом?
Так, за Україною уже давно закріплений прапор аграрної країни, але це абсолютно не заважає сприяти розвитку галузей, в яких ми не пасем задніх. Зокрема, освоєння навколоземного простору також є нашою «темою», яка поєднує колосальну кількість винаходів та технологій, які можна і потрібно використовувати в державних цілях. Ніхто не каже різко модернізувати економіку, бо це неможливо, оскільки потребує десятків мільярдів доларів вливань, а ось приділяти увагу інших галузям потрібно. Кожен рік тисячі студентів технічних ВУЗів їдуть за кордон, бо розуміють: якщо ти – радіофізик, то роботи тобі по професії не знайти, варіант тільки один – йти на старезний завод, який востаннє модернізувався ще до Другої світової, та виплавляти сталь із алюмінієм за десять тисяч гривень на місяць. Утім, можливо, такий стан речей комусь вигідний. Можливо, комусь потрібна малозаселена територія з низьким рівнем освіти населення...
І наостанок, переглядаючи передвиборчі програми деяких кандидатів, в очі кидаються такі слова: «Треба відроджувати занепавше, треба збільшити видобуток власного газу, треба піднімати престиж шахтарства», але чи варто? Хіба не краще використовувати науковий потенціал і не хапатися за лопату, навіть хай і «золоту», та рити землю в пошуках речовини, від якої у світі поступово всі відмовляються?
