Київщина пам’ятає: Дмитро Дубик загинув за Україну

Загиблий Дмитро Дубик

Старший солдат військової частини А4180 Дмитро Дубик загинув, захищаючи Київщину від рашистських окупантів

Дубик Дмитро Васильович народився 24 вересня 1997 року в селі Романівка Попільнянського району Житомирської обласі. Батько, Дубик Василь Васильович, працював агрономом, мати, Дубик Тетяна Григорівна, до декрету працювала зоотехніком в селі Романівка. Там родина й проживала протягом деякого часу. Коли Дмитру виповнилося три роки, родина переїхала до Києва. Дмитро зростав єдиним сином у родині, слухняною та допитливою дитиною. Із 2004 по 2013 рік навчався в школі №13 ім. Хитриченка. Навчався на відмінно, любив займатися спортом, але найбільше любив грати в футбол. Після закінчення 9-ти класів вступив до коледжу імені Грінченка. І там навчався дуже добре, був наполегливим, здобув кваліфікацію молодшоо спеціаліста за спеціальністю "Організатор виробництва". На другому курсі навчання паралельно пішов працювати в ТОВ "Сільпо" продавцем-консультантом. Вищу освіту здобував у Київському університеті імені Бориса Грінченка на факультеті "Менеджмент" та отримав диплом бакалавра. На роботі показав себе працьовитим та завзятим, керівництво завжди могло на нього покластися. Після закінчення університету став завідувачем відділу. Мав дуже багато друзів, любив жартувати. Грав у футбол за сільську команду "Єдність". 2019 року пішов на строкову службу. Навчався в навчальному центрі ГУ оперативного забезпечення ЗСУ в місті Кам’янець-Подільський. Підписавши контракт із ЗСУ, потрапив по розподілу на службу в частину А4180, яка знаходилася в Київській області Бучанського району в селі Миколаївка на посаду солдат-стрілець роти охорони.

На момент повномасштабного вторгнення знаходився в частині на чергувані. О 5-й годині ранку зателефонував мамі і сказав, що почалася війна (на той момент родина проживала в місті Ірпінь). Дуже переживав за рідних, та все-таки вмовив батьків і кохану дівчину виїхати з Ірпеня. Із 24 лютого по 19 березня військову частину оточили російські окупанти, були дуже важкі бої. Увесь цей час Дмитро телефонував батькам, заспокоював їх та жартував. 20 березня о 6-й годині ранку Дмитро написав коханій, що заступає на чергування. На зв'язок він більше не вийшов. 21 березня батькам повідомили, що військову частину взяли в полон, а 4 квітня стало відомо, що 20 березня під час жорстокого бою Дмитро загинув. Він так і не встиг одружитися...

Колега, керівниця із "Сільпо" Альона Улянченко працювала разом із Дмитром. Юнак із вісімнадцяти років зростав на її очах:

Дмитро ввесь час працював зі мною. І навіть, коли змінювала місце роботи, він переходив зі мною. Ріс на моїх очах і в прямому, і в переносному значенні, підіймався по кар’єрній драбині. Дмитро був дуже енергійним, відповідальним та перспективним у роботі. Скоро став завідувачем відділу.
Я про нього зберігаю найтепліші спогади, бо він мені був як рідна дитина. І досі всі співробітники  згадують його як позитивну і щиру людину. Дуже шкода, що він загинув. Вічна слава нашому Герою!

Із глибоким сумом я згадую свого однокласника Дубика Дмитра, який загинув за Україну. Він був не просто другом, а душею класу. Він був щирим, доброзичливим, завжди готовим підтримати і допомогти. У школі його знали як відповідального, справедливого учня. Він мріяв про щасливе майбутнє, любив спорт, а особливо футбол. Як фаховий військовий, відважно став на захист України. Його відданість, хоробрість надихала всіх, хто його знав. Його ім’я назавжди закарбоване в нашій пам’яті. Низький уклін його родині за виховання справжнього захисника. Світла пам’ять і вічний спокій нашому другові. Ми пам’ятатимемо його завжди!

Діма був особливим студентом. Впродовж років навчання був не лише старостою групи, а й справжнім генератором ідей, завжди готовим підтримати інших. Це незвично, але Діма знаходив час, щоб допомогти коледжу, навіть після того, як завершив навчання і пішов працювати. Пам'ятаю, як він приїжджав з іншого кінця міста, щоб запитати, як справи і чи може чимось бути корисним. Діма був уважний до деталей і готовий прийти на допомогу. Ми втратили справжнього друга. Переконана, що пам'ять про нього живе у серцях усіх, хто його знав. Діма віддав своє життя за майбутнє України, а значить за кожного із нас.

6 квітня 2022 року захисника похоронили в селі Романівка на Житомирщині, де він народився.

Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Дмитру Дубику рішенням Ірпінської міської ради присвоєно звання "Почесний громадянин міста Ірпінь" (посмертно).

Вічна і вдячна пам’ять воїну Дмитру! Щирі співчуття родині.