Київщина пам’ятає: Павло Ткачук віддав життя за Україну

Загиблий Павло Ткачук

Водій 2-го кулеметного відділення окремого кулеметного взводу 1-го стрілецького батальйону військової частини А1302 93-ї бригади "Холодний Яр" солдат Ткачук Павло Олександрович (Хамер) загинув у місті Бахмут Донецької області

Розпочалося життя Павла 12 липня 1996 року в селі Миньківці Шепетівського району Хмельницької області. Його батьки Ткачук Наталія Михайлівна і Ткачук Олександр  Миколайович народили і виховали четверо дітей: Надію, Михайла, Олену і наймолодшого Павла. У дитинстві Паша був вертким хлопчиною, що не міг всидіти на місці. Ще в малому віці мав велику цікавість до машин, що і далі поєднала його з роботою і захопленнями.  Постійно проводив час у сестри Надії та її чоловіка Славика, де багато чому навчився. Юнак мріяв жити краще, працював із 12 років, відкладав гроші, назбирав кошти собі на багато речей, про які мріяв. Можна сказати, що його оберігав Бог, бо траплялися з ним різні випадки. Якось ще малим хлопчиськом допомагав складати цеглу, а конструкція випадково склалася, що могло привалити Пашу, але він дивом не постраждав.

Навчався Павло в Миньковецькій загальноосвітній школі, а далі вступив до Нетішинського професійного ліцею та здобув свою основну професію електрогазозварювальника. ПІсля навчання відразу шукав роботу в місцевості, де виріс, а далі поїхав працювати на Київщину. У період, коли працював на Славуччині, зустрів свою майбутню дружину Наталію:

Ми познайомилися на весіллі сестри і відразу були нерозлийвода. Почалися активно спілкуватися, зустрічатися. Із того часу ми разом були, Павло їздив на заробітки на цукрозавод, а згодом у Києві працював різноробочим на будівництвах. Він умів робити все, мав золоті руки. Якись час працював електриком на Київщині: Ірпінь, Гостомель, Буча. Якось прокладали підземні кабелі, хтось не узгодив і подав струм... Я тоді працювала в магазині, а Паша довго не відповідав на дзвінки, і я дуже хвилювалася. Ввечері прийшов із роботи обгорілий – руки аж до плечей, очі довго лікували, і навіть протягом цього часу дома не сидів, завжди працював.Тоді якесь диво зберегло йому життя – хвилею викинуло з тієї ями. Він був особливим: постійна турбота, підтримка, любов, яку я завжди відчувала. Не пив, не палив і завжди поспішав додому. Основну роботу поєднував із багатьма підробітками, щось придумував нове і створював це переважно сам. Не вистачає його дуже. Паша був єдиною людиною, із ким я могла поговорити про все на світі. Він поруч, але вже по-іншому. Назавжди в серці. У думках. Вічна тобі пам’ять, сонце...

Закохані почали жити разом, шукали собі місце для постійного проживання і знайшли його в Гостомелі. Там працювали і жили. Павло постійно шукав можливості заробити, щоб краще жити, старався забезпечити родину. Незабаром у них народилася донечка Ліза, Єлизавета – найдорожчий їхній скарб.
Павло багато чого умів: працював зварювальником, електриком, рихтувальником авто, будівельником, але пов’язати життя вирішив із автомобілями. Деякий час працював у "Екосервіс" зварювальником, згодом став рихтувальником автомобілів, йому дуже сподобалася ця робота.

Коли вирішив розпочати свою справу, то орендував гараж у Микуличах. І 23-го лютого 2022 року, ввечері, докупивши інструменти (донечка допомагала вибирати), вони з родиною перевозили все на нове місце. А вранці 24-го розпочалася повномасштабна війна. У той день вирішили їхати на Хмельниччину, а ввечері Гостомель був перекритий на нормальний виїзд. Ще за годину до цього поверталися по кота у квартиру. І добре, що це зробили. 

Проживали пів року в Славуті, та Павло не міг сидіти на місці – намагався піти в ТРО. Через стан здоров’я йому кілька разів відмовляли, але він таки добився свого. За час перебування в місті знову спробував відкрити майстерню з рихтування авто, і це в нього добре виходило. Усі з родини потроху звикали до нового місця, але після деокупації Гостомеля їм хотілося додому. Чоловік першим туди поїхав і побачив, що робилося з квартирою після проживання орків там. Розграбовано, поламано, усе перевернуто... Але це не зупинило молоду родину, і невдовзі вони повернулися до свого дому.

Удома Павло не міг всидіти на місці. Дружина бачила, як його гнітило, що він не на лінії оборони, бо душею він був там: у новинах, розмовах із друзями, що були на фронті. У серпні остаточно вирішив вступати до лав ЗСУ, не сказавши про медичні протипоказання. Пройшовши всі необхідні етапи, 29-го вересня 2022 року поїхав на навчання в Британію. Там йому дуже подобалося: навчання, знання, темп, у нього сяяли очі, було просто по ньому видно під час онлайн-спілкування. Після цього був на розпроділі в Десні, далі потрапив у 93 бригаду "Холодний яр" в/ч А1302 у 2-е кулеметне відділення окремого кулеметного взводу 1-го стрілецького батальйону. Із січня 2023 року перебував у Бахмуті. Служив у складі взводу водієм, але також брав участь у бойових операціях. Бувало, що не виходив на зв’язок по кілька днів. У нього був позивний Хамер і в останні секунди життя він також був біля цього авто...

7 березня 2023 року під час ворожого мінометного обстрілу Ткачук Павло загинув.

Павло був наймолодшою пізньою дитиною у сімʼї. Ріс добрим, працьовитим та слухняним. Поважав старших, не мав поганих звичок, був завжди позитивним та усміхненим.    

Був дуже дружним із сестрою Надією та її родиною, турбувався про батьків. Для сестри він був як дитина, вона піклувалася про нього з дитинства:

Пашу ми любили, він був улюбленцем нашої бабусі Гані. У дитинстві був постійно біля мене. Коли я вийшла заміж, то він жив і у батьків, і у нас. Мій чоловік катав його в мотоциклі, дозволяв гратися в гаражі. Паша домомагав мені по господарству, бавив своїх небожів Анжеліку і Артема, навіть у школі думали, що він брат малих, а не дядько. У нього справді були золоті руки, умів усе, був дуже працьовитим, радів, коли вдавалося заробити власні кошти, пишався цим. Він всього в житті добився сам, своєю працею. Разом із дружиною заробили та купили квартиру. Паша з  Наталею були дуже схожі – завжди усміхнені, поважали один одного, кохали. У них було багато добрих друзів. Спогади досі ріжуть душу, бо таку людину втратити дуже важко. Ми були дуже близькими, виручали один одного завжди. Таких людей насправді мало... Ми його ніколи не забудемо, але біль пече, душа розірвана навпіл... Він тепер своїми гарними чорними очима дивиться на нас із неба, світить нам сонечком, наша кровинка. Колись ми зустрінемося, він завжди буде з нами... Якби можна було повернути час назад, я б щодня говорила йому, як я його люблю...

А ще був був мужнім, добрим, чесним, працьовитим. Завжди говорив те, що думав і відстоював правду. Найголовнішою цінністю в його житті була родина, особливо його маленька квітка – донечка. Він пішов від рідних, друзів, колег, побратимів, залишивши лише світлі спогади про нього.

Колега Павла, якого всі називають дядя Вова, подружився з ним спочатку на професійному рівні, але згодом чоловіки стали справжніми друзями:

Із Павликом ми познайомилися приблизно в 2019-2020 роках. На той час він уже жив у Гостомелі. Працювали ми поряд, тільки в різних організаціях. Я працював на СТО, і робітники мені порадили Павла як молодого і перспективного майстра-зварювальника. Коли ми спробували працювати разом, я переконався, що в хлопця дійсно золоті руки. Він захоплювався ремонтом авто, мріяв про власну справу і впевнено йшов до мети, навіть поклав початок... Але, на жаль, не встиг почати роботу. Прийняв доленосне рішення і пішов захищати Батьківщину. Навіть знаходячись там, у самому пеклі, Павлик не полишав своєї мрії, і давав нові і нові шанси для автомобілів, які зазнали не мало. Коли був на ротації, завжди знаходив хвилинку, щоб навідатися з побратимами до нас. Поза роботою був дуже легкою і приємною в спілкуванні людиною. До всіх завжди ставився з повагою та розумінням. Намагався нікому ні в чому не відмовити і не образити. Спілкування з Павликом завжди було позитивним, і люди це відчували. Не зважаючи на молоді роки, був зразковим сім'янином, люблячим чоловіком та татом донечки, яку обожнював до нестями. Будував плани на майбутнє, мріяв про подорожі з сім'єю до моря, до Європи. Завжди піклувався про своїх дівчаток, намагався прихилити до їхніх ніг увесь всесвіт. Прагнув, мріяв, хотів жити... Але на жаль, сталася ця невимовно тяжка трагедія... Мабуть, і досі неможливо прийняти і усвідомити те, що сталося, що так трагічно і несправедливо обірвалося життя такого доброго чесного, відважного чоловіка. Жалі і сум. Усе що лишилось... Але завжди будемо пам'ятати і цінувати те, що в нашому житті була така світла, усміхнена людина. Вічна пам'ять тобі, Друже...

Діма – друг із дитинства, бо ходили в одну школу. А почали товаришувати через спільне захоплення мотоциклами, і після того дружба між ними лише зміцніла:

Ми мали спільні інтереси, то постійно разом відпочивали, працювали, підзаробляли, допомагали один одному у вирішенні справ. Павло був старшим за мене, то давав пораду як зробити краще. Завжди був готовий постояти за себе та тих, хто йому був небайдужим. Павло познайомився з майбутньою дружиною та невдовзі переїхав до Києва, де почав працювати. Там і створив свою майбутню сім'ю. Працював на різних роботах, роботи він не соромився, та пропонував мені як студенту приїжджати на підзаробіток. Коли Павло дізнався, що в його сім'ї буде поповнення, то відразу ж запропонував мені бути хрещеним батько, на що я відразу погодився, бо він був мені вірним другом, а ще відповідальною та рішучою людиною, із ним завжди було легко почати розмову про що завгодно. Якось ми з ним відпочивали, а це траплялося інколи і до самого ранку, то його старша сестра Надя одного разу нас вичитала як малих дітей за такі посиденьки ( це була профілактична бесіда). Під гарячу руку потрапив я, то Павло навіть в цьому випадку заступився за мене... Мені його так не вистачає. Спочивай із Богом, дорогий друже...

Так само дружним, щирим та відповідальним був Павло і зі своїми побратимами. Військова дружба – окрема тема, на яку можна і треба багато говорити, бо вона відкриває в людях найкращі риси. На жаль, іноді, відкриває і не найкращі, але значно рідше. Павло і на службі залишався таким же  позитивним, працелюбним, готовим допомогти у важку хвилину. Побратим Влад розповідає:

Із Пашею ми познайомилися, коли він прийшов до нас у взвод. Ми саме тоді були на ротації в Київській області. Пашу можу описати як дуже добру, світлу людину. Він ніколи не боявся проявляти іниціативу. Перші спогади, які приходять в голову, це ті, коли, будучи на ротації, ми готуємося до бойового виїзду в Донецьку область і нам треба підготувати свій транспорт. У нас був надійний бойовий товариш "Мерседес спринтер", який після багатьох випробувань трохи постраждав і вимагав уваги. Коли постало питання щодо ремонту цього автомобіля, Пашка запропонував нам варіант допомоги на СТО, де він колись працював. Він загнав цю машину, хлопці її відремонтували, а згодом Павло став водієм цього авто та отримав у взводі жартівливе прізвисько "Паша Мерседес". Це розуміли тільки свої хлопці. Трохи пізніше Паша пересів на бойовий автомобіль "Хамер" і став для нас "Паша Хамер". Паша був дуже товариською людиною, на нього завжди можна було покластися, дуже вірний бойовий побратим, який завжди подасть руку допомоги в потрібний момент. Чесно кажучи, таких, як він, я мало зустрічав. Ще можу сміливо сказати, що в нього просто золоті руки, у будь-який момент Паша міг відремонтувати що треба і коли треба. Його сміливості можна було позаздрити, він завжди був рішуче налаштованим і готовим до будь-яких задач. Навіть у найскладніші моменти, у моменти обстрілів, Паша і його вірний Хамер не залишали побратимів у Бахмуті без підтримки.

Побратим Даня познайомився з Павлом 30 грудня 2022 року, коли були на відновленні після поранення:

Павло був веселий і життєрадісний, завжди оптимістично дивився на життя, не зважаючи ні на що. У нього були золоті руки, він усе вмів полагодити, відремонтувати. Дуже любив свою родину, дружину і донечку, смішно розмовляв на своєму діалекті. Він мав пристрасть до автомобільної справи, умів підняти настрій, був людиною, яка підтримувала позитив і давала надію іншим. Як воїн ніколи не піддавався паніці, був безвідмовним щирим другом, побратимом. Здавалося б, із таким як він нічого поганого не трапитися. Але, на жаль. Особисто для мене його загибель була найсильнішим ударом. Це був найгірший день моєї військової служби...

Похований захисник у себе вдома, на Гостомельському новому кладовищі, там, де майоріють багато прапорів за кожного янгола-захисника.

Нагороджений орденом III ступеня "За мужність" (посмертно).

Уже минуло два роки з часу його загибелі, але біль не вщухає, досі рідним боляче говорити про нього в минулому часі, досі не віриться, що Павла немає, бо такі добрі, працьовиті, щирі люди мали б жити. Якби не проклята війна...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Павлу! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.