Київщина пам’ятає: Олексій Саражинський із Бориспільщини віддав життя за Україну

Олексій Саражинський

 У боях за місто Рубіжне на Луганщині загинув боєць взводу РХБЗ бригади швидкого реагування в/ч 3018 НГУ Олексій Саражинський на псевдо «Льоня» із Бориспільщини

11 квітня 2022 року  у битві на Луганщині загинув випускник історичного (нині історико-філософського) факультету 2020 року випуску Олексій Саражинський. Він народився 25 червня 1999 року в селі Кучаків на Бориспільщині. Як і всі, ходив у садочок, навчався в школі. Закінчивши 11 класів, вступив до педагогічного  університету  імені Михайла Драгоманова  на історичний факультет та успішно закінчив у 2020 році. Мама Саражинська Любов Володимирівна  працює в садочку старшим поваром), а тато Саражинський Олександр В’ячеславович – працівник аеропорту. 

Своїми спогадами про Олексія поділилася сестра Саражинська Катерина Олександрівна:

«Найперше, що пам’ятаю з дитинства та можу твердо сказати, що такого відважного воїна виростила саме мама, вона прищепила йому всі найкращі якості. Він говорив колись в дитинстві, коли його запитали: «Де твоя мамка?» у відповідь: «В мене не мамка, в мене – мамулічка». У них був дуже сильний зв’язок. Коли він був на війні, я йому говорила, що в нього є вірний ангел-охоронець і це мама. Що стосується ставлення до мене, то я можу сказати, що він був моїм другом, братом і татом. Колись в дитинстві я дуже захворіла і плакала біля мами. Він ходив колядувати і наколядував 14 гривень. Олексій віддав мамі ці гроші і сказав «зробити все тільки, щоб Катя не плакала». І так було протягом всього життя, мама нам привила дуже сильну любов і ми були один за всіх і всі за одного.

Льоші не стало 11 квітня і життч поділилось на «до» і «після»...».

Пробувши в гарячих точках 47 днів, бачивши оте все пекло, бувало, не ївши день, а, можливо, і кілька днів, він телефонував рідним і заспокоював : «Не переживайте, в мене все добре». Будучи там, він хвилювався за рідних більше, ніж за себе, хоча його життя було під постійною загрозою. 

Класний керівник та вчителька української мови і літератури Неля Андріївна Дмитренко навчала Олексія із 5-го по 11-ий клас та запам’ятала, що він ніколи не брав участь у якихось хлопчачих сутичках, був дуже порядним і відповідальним, добрим і світлим, мав багато друзів. Олексій був неймовірно акуратним, мав дуже модні зачіски, часто їх міняв. Мама докладала  багато зусиль, допомагаючи йому у навчанні: разом писали твори, вчили вірші, а інколи пекла пиріжки і Льоша пригощав ними і учнів, і вчителів. Ще Олексій дуже любив свою сестру Катю, оберігав і леліяв її .

Товариш по службі Олександр Борозенець, який отримав поранення у бою, коли загинув Олексій, нині лікується у госпіталі  та пригадує:

«Ми познайомилися у вересні 2020 року. 22-23 вересня проходили відбір у с. Старе Бориспільського району. Після того, як пройшли відбір, приїхали у частину та у жовтні підписали контракт із ЗСУ на три роки. З чималої кількості претендентів нас двох запросили  до військової частини 3018, яка тоді базувалася біля Гостомеля. Ми були молоді  і недосвідчені добровольці, всьому доводилося ретельно навчатися. Але для Льоші (Олексія Саражинського) це було не складно, бо він був дуже розумним, прекрасно розбирався в топографії, допомагав командиру з оформленням документів та проведенняя переобліків. Історик-археолог за освітою, він був всебічно обдарованою людиною, знав безліч цікавих історій, заводив дуже багато знайомств, був щедрим, добрим та  позитивним. До всього був ще й метким стрільцем. Три місяці ми разом із Льошею удосконалювали знання у місті Золочеві Львівської області безпосередньо по кваліфікації «Радіаційний, хімічний та біологічний захист», бо, звісно, що цей захист потребує спеціальних знань. За два тижні до війни нас запитали: «Хто хоче вирушити в зону ООС?» І ми, не сказавши нікому – ні батькам, ні коханим, пішли добровольцями на ротацію. 23 лютого ми прибули в Сєверодонецьк, а 24-го вирушили на допомогу ЗСУ. З 8-го березня стоїмо в Рубіжному. Позиції наші дуже розкидані, і я, на жаль, не потрапив з Льошею разом, світла не було, зв’язку також. Нас мали перевести у Лисичанськ, бо там ворог зривав бочки з азотом».

В той день, коли Олексія вбили, командир прибув і хотів зібрати особовий склад взводу РХБЗ, перегрупувати і працювати за своєю спеціальністю. Але зробити це можна було лише в  темну пору доби, тому що велися постійні обстріли з ворожого боку. До болю прикро і шкода, що десь 3-4 години не вистачило, аби забрати Льошу. Українські позиції обстріляли і Олексій отримав важкі поранення, несумісні із життям. 

Ще один бойовий побратим Олексія Олег Кекух  розповідає про нього, як про дуже відповідального, доброго, але справедливого. Він був справжнім: хоробрим, коли йшов у атаку, боявся, коли ворог накривав «градами», весело реагував на солдатські «приколи», мріяв  після перемоги купити автомобіль,  щиро кохав свою дівчину та турбувався про рідних.

Світлим мріям Олексія Саражинського не судилося збутися. Він поклав своє юне життя на вівтар свободи, гідності і незалежності України. Вічна слава Герою!