Київщина пам’ятає: Віктор Бурлака "KILLER" із Миронівської громади поліг смертю хоробрих у Запорізькій області
Командир 2-го протитанкового відділення взводу вогневої підтримки 10-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0284 солдат Бурлака Віктор Олександрович "KILLER" загинув 5 жовтня 2023 року в бою біля населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області
Народився Віктор Олександрович Бурлака сонячного погожого весняного ранку 16 березня 1988 року в селі Карапиші Миронівської громади. Сонце супроводжувало до пологового в Миронівці. Віктор сонце любив, сонце було в нього тату на плечі, у сонячний день загинув, сонце супроводжувало в жовтні до могили. Любив світло і сам випромінював світло.
Учнем був старанним. Учився добре, найбільше любив фізику. Після школи вступив
до Київського національного університету харчових технологій (НУХТ). Ще у школі
юнаку видали у військоматі документ, як тоді називали "білий білет" ( їх у
класі було два таких хлопці. Це Троценко Святослав і Віктор Бурлака). Святослав
першим добровільно став на захист України. Він брав участь як воїн ДШВ,
захищаючи Донецький аеродром. Віктор добровільно став на захист 14 січня 2023
року. Пройшов навчання і на фронт. ВІн міг не йти – троє дівчат-школярок давали
таку можливість, проте пішов. Це було його рішення. Професію військового
набував швидко, за два місяці. Казав, що пощастило та вважав, що попав в елітний
рід військ, пишався, що мав право носити берет десантника.
Мама Орися Федорівна, учителька місцевого ліцею, виховала сина-героя, справжнього чоловіка та захисника:
Мій син був романтиком, говорив мені: "Мамо, тут нам Ліну Костенко читають". Мріяв, що дома писатиме спогади про побратимів. Не здійснилося. Одного разу вислав світлину – полотно "Козак Мамай" і сам у позі козака. Підписав: "Знайди 12 відмінностей". Мені все здається, що ось зайде і спитає: "Кава є?". Любив каву. У нього під аватаркою написано: "Люблю каву". Кожного ранку, де б я не була, спрацьовує на моєму телефоні сигнал "Хвилина мовчання". Це Вітя виставив, коли ще був на роботі. Кожен штрих його життя зі мною...
А ще онуки – три доньки Віктора – навчаються в ліцеї, де працює Орися Федорівна, часто залишаються ночувати у бабусі. Орися Федорівна знає, що любити Україну до загину син навчився та взяв у спадок від неї. Любити Україну вона навчає тепер і своїх онуків.
Батько героя – нині покійний відомий спортінструктор, футбольний тренер Олександр Бурлака. Це він відродив спортивну команду "Колос" у селі Карапиші.
Сільський стадіон – його дітище, на якому виросло не одне покоління юних
карапишан. Молодь тяглася до свого тренера, він мав добрі організаторські
здібності. Сини не повторили досягнення батька у спорті, хоча батькова наполегливість у
характерах відобразилася. Приймати самостійно рішення, брати відповідальність
на себе – це в них від батька. Старший син обрав музику, тепер
грає і онук. Віктор також грав на гітарі як любитель, але перевагу віддавав
електроніці. Плати, процесори, всілякі деталі паяли, монтували...
Колишня класна керівниця та вчителька Віктора Валентина Петрівна Андрусенко не може без сліз говорити про нього. І не лише про нього, а й про всіх своїх учнів-воїнів, бо вони назавжди залишаються для неї хлопчиками, школяриками, такими схожими і водночас різними, спокійними і бешкетними, старанними і неслухняними. Нікому й у страшному сні не снилося, які важкі випробування випадуть на їхню долю, скільки сліз виплачуть їхні матері, батьки, дружини та діти.
Про Віктора Валентина Петрівна згадує лише хороше, бо так ріс та навчався цей хлопець, що нема чого поганого про нього згадати:
У школі Вітя дружив із усіма, але був улюбленцем дівчат, умів із ними поводитися, не соромився спілкуватися, допомагати. Був повільним, розважливим, поміркованим, мав на все свою точку зору і вмів її відстояти. Ніколи й голосу не підвищував, але з юних літ був переконливим та впертим. Мабуть, саме ці риси й спонукали його стати воїном, захисником, а не відсидітися за бронею. Він дуже любив маму і хвилювався за неї, безмежно кохав свою дружину Любу, тішився своїми красунями-донечками. Хотів, щоб вони жили в мирній Україні, за це й поклав своє молоде життя.
Сусідка та колишня вчителька Віктора Тетяна Вікторівна плаче за Віктором, ніби за своєю дитиною:
Хлопець виріс на моїх очах – наші вікна дивляться на їхні вікна. Я навчала Вітю у старших класах. Відповідальний, скромний, турботливий. Усе щось ремонтував. Спочатку це були велосипеди, мопеди, мотоцикли, згодом – мобільні телефони. Був майстром на всі руки, притому безвідмовним. Любив людей і віддав за них життя...
Світлана Мальчик,
добра знайома Віктора, тренерка з важкої атлетики, багаторазова чемпіонка України та Європи на Олімпійських іграх, пригадує:
Кажуть, що очі – то дзеркало душі. У очах Віктора можна було побачити бездонну багатогранність. Доброта, щирість, готовність допомогти та зарадити. Водночас висококваліфікований фахівець своєї справи, достойний син, батько, справжній сім'янин. Спілкування з ним завжди приносило відчуття легкості та заряд позитивних емоцій. Це була Людина, яка дарувала Світло.
Дружина Люба може говорити про Віктора годинами, днями. Вона досі розмовляє з ним, як із живим, просить поради та ділиться проблемами. У цієї подружньої пари неймовірна історія кохання, яке пройшло складні життєві випробування, але не зникло, а навпаки – зміцніло та розквітло. Вони відчували один одного на підсвідомому рівні. Віктор був дуже настирливим, сам старався розбиратися у будь-яких проблемах і дівчат привчав логічно мислити, не списувати. Двох старших доньок – Богдану та Катерину – тато Вітя провів до першого класу, дуже хотів провести і намолодшу донечку Вікторію, але не встиг.
Дуже любив своїх дівчаток, а вони його. Найменша доня повторяла слова тата: "Не кричи на дитину", та все допитувалася, коли тато приїде. Мріяв родину повезти на відпочинок до моря, а дружині Любі говорив про красу зоряного неба, коли був у засідці, шкодував, що її нема поряд. Любив свою Любу, дарував квіти. Віктор завжди спішив додому з роботи, часто ішов пішки, бо працював у іншому селі, знав, що Люба не спатиме, доки його нема, любив готувати вечерю для своїх дівчат.
Молода родина за допомогою мами Віктора придбали будинок, автомобіль. Тільки б
жити та бути, ставити дітей на ноги. Скільки міг і скільки не встиг...
Люба працює на пекарні, пече хліб людям. Важко, але Вітя говорив їй, що роботу треба любити. Запали ці слова у душу Любі. Тепер і вона їх повторює, адже пекти хліб для людей – благородно.
Бойовий командир, побратим Макс Ковальчук ("Італія") розповідає про Віктора:
Він був найкращим. Йому вся зброя й усі маневри війни були цікаві, він їх удосконалював і завжди ділився зі мною. Я можу сказати, що він був найкращим моїм другом, бо ми провели не одну годину разом. Він ніколи не жалівся на здоров'я, тільки говорив, що дуже любить свою дружину та доньок. Пригадую, коли ми йшли в перший бій, воїни кричали чи то від страху, чи то від стресу, але я мав іти першим. Не знав як їх підбадьорити, але встав і сказав: "Хлопці, я пішов". Озирнувшись, побачив, що вони йдуть позаду, а Вітьок навіть обігнав мене та підколов: "Давай, командире, доганяй!"На жаль, нічого не відомо про останній бій та подвиг Віктора Бурлаки, бо втратився зв’язок із його побратимами, які були свідками того запеклого бою. Родина знає лише, що у вересні 2023 року, після важких втрат особового складу Віктор дав згоду стати командиром відділення. Через це навіть не поїхав у відпустку додому. Написав рідним: "Я не приїду зараз. Хлопці мене не покинули і я їх не покину". Не покинув, бився до останнього.
Солдата Віктора Бурлаку Олександровича Указом Президента
України нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня ( посмертно).
Нагорода досі не вручена, хоча Указ підписано ще 1 грудня 2023
року. Коли командування все ж таки вирішить вручити нагороду рідним, то тоді,
можливо, рідні воїна дізнаються подробиці його героїчної загибелі.
