#

Від комунізму до феодалізму: як змінювалося місцеве самоврядування Київщини за 30 років

20.08.2021 07:58
Від комунізму до феодалізму: як змінювалося місцеве самоврядування Київщини за 30 років

Інформаційне агентство «Моя Київщина» продовжує серію публікацій до 30-ї річниці Незалежності України про найбільш знакові події та персон, які вплинули на процеси в столичному регіоні та Україні загалом. Сьогодні згадаємо, як формувалося та чим жило місцеве самоврядування на Київщині всі ці роки

За 30 років Незалежності в Київській області, як і по всій Україні, разом із кардинальною трансформацією політичного режиму відбулися докорінні зміни в системі влади та територіальному устрої. Вагому роль у цьому відіграла децентралізація. І хоч далася вона регіону нелегко – Київщина подолала всі її щаблі однією з останніх із-поміж 24 областей – крок за кроком нам усе ж вдалося відійти від тоталітарної «совкової» системи управління, передати повноваження та ресурси з-під вертикалі президента на місця. У той же час, ми ризикуємо опинитися в іншому «полюсі» проблеми, отримавши феоди, якими будуть вічно правити місцеві князьки. Але про все по порядку.

Законодавче підґрунтя децентралізації почало формуватися ще у 2014 році. Зараз вона знаходиться фактично на фінальній стадії, що дає можливість місцевій владі вирішувати усі локальні питання та нести за це відповідальність. У межах реформи в пристоличному регіоні вже відбулося укрупнення районів (замість 25 їх стало 7, але за задумом реформаторів вони мають бути ліквідовані), утворення об’єднаних територіальних громад (наразі їх 69), створюються сучасні центри надання адміністративних послуг в ОТГ та проходить реорганізація сільських, селищних та міських рад. Є й зворотній бік медалі: велика кількість чиновників втрачає робочі місця. Щоправда, чимало з тих, хто працював в РДА врешті-решт опинилися в ОТГ – всім потрібні професіонали…

Попри те, що законодавчий базис децентралізації вже частково втілений у життя, говорити про ефективне місцеве самоврядування, узгодження інтересів держави і територіальних громад, повноцінну участь людей у вирішенні локальних проблем – на 30-ому році Незалежності – зарано.

Як показує практика, багатьом ОТГ досить складно забезпечувати себе самостійно через обмежені фінансові ресурси. До того ж, у більшості міст влада знаходиться в руках «вічних феодалів», які, завдяки реформі, мають можливість ще більше укорінитися на місцях заради власного зиску. Тому місцева політика щодо соціально-економічного розвитку регіону часто не співпадає з реальними інтересами його жителів. А діяльність органів місцевого самоврядування так і залишається закритою та непрозорою.

У таких умовах складно відбувається процес залучення громадян до вирішення  місцевих проблем. Одна із причин полягає в тому, що низка законів, зокрема й тих, що стосуються проведення місцевого референдуму, досі не прийнята. Через подібні проблеми навіть найбільш розвинуті міста Київщини, які протягом трьох десятиліть формували економічну ситуацію регіону, наразі майже не можуть похизуватися позитивними змінами. Тепер пропонуємо згадати, чим же жили головні громади Київщини протягом трьох десятиліть. 

Найбільше місто регіону – Біла Церква – за часи Незалежності змінило трьох очільників. Із 1988 по 2006 рік на посаді міського голови працював Геннадій Шуліпа. Він був радянським керівником, який втримався та закріпився у владі після розпаду Союзу. При ньому у Білій Церкві було знищено стратегічні промислові підприємства, роздано наближеним найцінніше майно громади, сформовано потужні місцеві фінансові  групи монополістів – будівельні, енергетичні, «шинники». Як кажуть в народі: всі великі гроші в Україні були зроблені на російському газі. Так і в Білій Церкві –  всі великі гроші були зроблені навколо шинного заводу. У 90-х місто потопало в криміналі та бандитизмі, знаходилось у занепаді, а мер сформував навколо себе пул наближених червоних директорів зі старої радянської партійної номенклатури, які «прихопили» народне майно, а їхні діти та внуки сьогодні називають себе інвесторами та підприємцями. Як представник старої радянської школи керівників, Шуліпа умів працювати з кадрами – майбутні мери Савчук та Дикий виросли біля нього. Він керував Білою Церквою до самої смерті, йому було присвоєно звання Почесного громадянина міста, і саме період його роботи називають головним етапом становлення та розвитку Білої Церкви в нових умовах дикого капіталізму. 

Після смерті Шуліпи керівником ради став його заступник Василь Савчук – приклад політичного флюгера та пристосуванця, який займав посаду мера дві каденції поспіль. У 90-х був депутатом Київоблради, працював заступником мера Шуліпи, у 2006 році за підтримки голови ВР Мороза не зовсім виграв вибори, але міським головою став. У 2010 році вже йшов у команді Партії регіонів та олігарха Василя Хмельницього (двадцятирічний син Савчука працював в наглядовій раді одного із заводів бізнесмена в Росії), після чого у 2012 році «не вилазив» зі штабу кандидата від ПР Чудновського, який підкупом та маніпуляціями виграв вибори. Савчук уміло маніпулював політичним процесом у місті, знищуючи репутацію потенційних конкурентів, чим на роки вперед забезпечив відсутність здорової політичної конкуренції у найбільшому місті Київщини. Революцію гідності зустрів, тікаючи з робочого кабінета через вікно. Роботою «регіонала» громадськість була не особливо задоволена і вже на чергових виборах підтримку отримав інший кандидат. Щоправда, Савчук нікуди не зник і навіть став секретарем Білоцерківської міської ради, і, як не дивно, саме з подачі нового її очільника – Геннадія Дикого.

Останній залишається міським головою вже 6 рік поспіль. І містяни бачать певні результати його роботи – у Білій Церкві проводяться ремонти доріг, суттєво змінилася центральна вулиця, на тротуарах з’явилася плитка та й місто стало чистішим. Нюанс лише в тому, що зміни торкаються в основному центру міста – в «спальниках» все лишилося, як і було. До того ж це супроводжується шаленою корупцією – постачанням будматеріалів для благоустрою Білої Церкви та вивезенням сміття займаються його власні підприємства.

Через те, що займана посада не заважає Дикому вести додаткову підприємницьку діяльність, на нього навіть була відкрита справа про адміністративне корупційне порушення. Окрім того, йому закидали зловживання службовим становищем та розкрадання бюджетних коштів. Та жителів новоствореної Білоцерківської громади це, схоже, не дуже непокоїть, адже вони все ж віддали свої голоси за Дикого на минулорічних виборах голови ОТГ. І враховуючи можливість погріти руки на бюджеті, він так може сидіти в кріслі мера ще довго.

Другою людиною після голови в Білоцерківській міській раді став Дмитро Киришун, особа не нова та досить одіозна. Починав політичну діяльність він із депутатства в Узинській міській ОТГ, пізніше керував Білоцерківською міською організацію Аграрної партії, а потім із подачі нардепа Олександра Дубінського очолив виборчий штаб «Слуги Народу» в Білій Церкві.

Від часу своєї появи в регіональному політикумі він встиг потрапити не в одну скандальну історію. Сам вважає, що на це вплинула лише його незалежність від консервативних політичних еліт та бажання змінити життя в громаді на краще. Щоправда, на думку інформованих білоцерківчан, причини такої скандальності криються в його бекграунді, пов’язаному з різними угрупуваннями, зокрема й «тітушками».

Окрім представників міського самоврядування, неофіційно впливають на всі процеси в місті ще декілька тіньових гравців. Одним із найбільш знакових вважають олігарха Василя Хмельницького, який має в Білій Церкві особисті бізнес-інтереси (Індустріальний парк, заводи «Біофарма» і «Трібо»). Вагомими для міста є й активи мільярдера-втікача Костянтина Жеваго – завод «Росава» та ПАТ «Білоцерківська ТЕЦ». У разі їхнього закриття, економічне становище Білої Церкви та й всього регіону суттєво погіршиться.

Також не останньою людиною на Білоцерківщині є депутат Київської обласної ради та меценат Леонід Глиняний. Він має близькі стосунки з багатьма політиками та олігархами, а також серйозні зв’язки серед високопоставлених правоохоронців.

Мільярдний бюджет Борисполя завжди приваблював велику кількість охочих зайняти крісло міського голови. Одначе жителі міста залишалися вірними своєму вибору і не поспішали змінювати своїх мерів. Спочатку три каденції поспіль головою міської ради був Олександр Придатко, потім йому на заміну прийшов Анатолій Федорчук. Останній не лише протримався на посаді більше 14 років, а й переміг на минулорічних виборах уже як очільник Бориспільської об’єднаної територіальної громади, але майже відразу ж помер від коронавірусу.

За роки його головування однією з найбільших втрат для містян стала перереєстрація аеропорту «Бориспіль» в село Гора. Через це місто залишилося без великої частки надходжень, а в співпраці міської та районної рад з’явилися суттєві складнощі. Однак об’єднання громад цей конфлікт дозволило вирішити.

Важливим завданням для міського голови протягом багатьох років було і будівництво сміттєпереробного заводу.  Владі вдалося навіть підписати інвестиційну угоду з американською компанією. Але далі справа не йшла, через що громадськість почала вважати це лише одним із пунктів агітації Федорчука. Натомість сам він запевняв, що проблема лише в нестабільній політичній ситуації в Україні, через яку міжнародні партнери не поспішають вкладати кошти у вітчизняні проєкти.

2020 рік роботи виявився для мера особливо складним – у корупційних схемах звинуватили його першого заступника Миколу Корнійчука, окрім того складнощів додавали непрості стосунки з секретарем міської ради Ярославом Годунком. Анатолій Федорчук навіть заявив про те, що хоче піти з посади, оскільки це протистояння не дає йому можливості нормально працювати, а неетична поведінка секретаря нівелює роботу всіх органів місцевого самоврядування. Та зрештою на посаді він залишився і навіть подав свою кандидатуру на вибори. Містяни, у свою чергу, повністю його підтримали, що свідчить про одне – стабільність, яку міському голові вдавалося зберігати протягом років, їх влаштовувала.

Після смерті Анатолія Федорчука у Борисполі відбулися перевибори, першість на яких отримав кандидат від «Європейської солідарності» Володимир Борисенко. До цього він вже був депутатом Бориспільської міськради у 2010-2015 рр.

Бровари, які теж входять у трійку найбільших міст Київщини, за 30 років Незалежності змінили чотирьох мерів. Олексій Іщенко очолював Броварський міськвиконком ще за часів СРСР. І саме на роки його роботи – 1989-1998 – припав період становлення та розвитку Броварів уже в незалежній Україні. 

За цей час там були збудовані школи, лікарні, басейн, комплекс очисних споруд, проте своїм найбільшим досягненням Іщенко називав створення навколо міста 18-кілометрової автомобільної дороги з 5 естакадами. Окрім того, у період його головування ВРУ затвердила генеральний план із новими межами Броварів, завдяки чому територія міста зросла на третину. Натомість, сам Іщенко вже в березні 1998 року став народним депутатом України, а його посаду зайняв заступник Іван Петренко. Останній попрацював міським головою 4 роки і після цього перейшов на роботу до РДА. А вже на чергових виборах у 2002 році крісло мера виборов Віктор Антоненко.

Цей міський голова особливу увагу приділяв земельним питанням та економічному розвитку Броварів. Всього за декілька років він планував збільшити житловий фонд міста на 3 млн кв. м і створити понад 60 нових підприємств, де мали би працювати близько 10 тисяч людей. Усе це за рахунок надання земельних ділянок у короткострокову оренду під конкретні проєкти. 

Та саме такі наміри Антоненка стали причиною його звільнення з посади – у 2008 році депутати проголосували за відставку міського голови. Його прибічники стверджують, що головною причиною цього стала непоступливість ексмера низці бізнесменів у земельних питаннях. На думку ж опонентів, недовіра депутатів була перш за все обумовлена тим, що Антоненко взяв під повний контроль все землевідведення в Броварах. Є й більш прозаїчна версія – Антоненка підсидів його секретар Ігор Сапожко, який після цього одноосібно взяв владу в місті.

Протягом двох років він виконував обов’язки мера, після чого переміг на місцевих виборах 2010 року і з того часу залишається незмінним очільником міста, а віднедавна й об’єднаної територіальної громади. 

За весь цей час Сапожко ставав фігурантом низки гучних скандалів: його звинувачували і в лобіюванні комерційних структур, і в зловживанні посадовими обов’язками, і в неефективних розтратах місцевого бюджету. За підрахунками активістів, завдяки оборудкам мерії під керівництвом Сапожка, місто втратило вже близько 120 га землі, що прирівнюється 275 млн грн. Згадати хоча б історію з броварським ДП «Радіопередавальний центр», територію якого місцева рада з подачі свого очільника передала під забудову родичу Дмитра Медведєва – Віктору Поліщуку. Та попри те, що подібні факти вже давно стали публічними, Сапожко продовжує впевнено себе почувати в кріслі міського голови та фактично монополізував владу в місті. 

Намагався він і вийти на загальнообласний рівень. І його дружина також. Марина Сапожко близько шести місяців була першим заступником голови облради, але втриматися їй на посаді не вдалося. Та, за великим рахунком, для родини це не проблема – вони повністю контролюють Бровари.

Схоже всевладдя спостерігається і в Обухові, де вже третю каденцію поспіль усім «заправляє» Олександр Левченко. Уперше він став мером у 2012 році після загибелі в ДТП Володимира Мельника, який був очільником міста впродовж 13 років. Варто зазначити, що саме Левченко був начальником його виборчого штабу під час трьох балотувань.

Обухів, як значний промисловий центр, почав розвиватися лише на початку 80-х років, тоді ж і отримав статус міста. Уже в часи Незалежності міська рада прийняла його символіку: герб, гімн і прапор. А 2010 року ВРУ віднесла Обухів до категорії міст обласного значення. Сьогодні воно має у своєму арсеналі непогану виробничу інфраструктуру, а міський голова вважає своїми основними досягненнями – відремонтовані дороги та розвинений благоустрій.

У резюме Левченка не обійшлося без темних плям. Йому закидали «кришування» незаконних забудов та розтрату місцевого бюджету, через що суд навіть наклав арешт на його майно. Та попри це, міський голова продовжує зберігати свій вплив у громаді та вважає, що повноваження, які йому делегувала громада, він виконує на відмінно.

Фастів, у свою чергу, за роки Незалежності змінив чи не найбільше голів міської ради: до 1994 головою міськвиконкому і міськради був Валерій Несчотний, його змінив Володимир Тимофієв (1994-1997 та 2006-2007 рр.), у період із 1998 до 2006 містом керувала Оксана Власенко, а з 2010 – Олександр Пеньковий. Проте найдовше у кріслі мера затримався чинний голова Фастівської ОТГ – Михайло Нетяжук. Міським очільником він став у 2014 році після відставки Пенькового. Той пішов із посади у зв’язку з виходом на пенсію, однак, на думку містян, головна причина крилася в тому, що ексголові було важко співпрацювати з представниками «Партії регіонів», яких на той момент у раді була більшість. 

Загалом Нетяжук, якого відносять до орбіти олігарха Василя Хмельницького, уже тричі перемагав на виборах – спочатку у 2014, позачергових у 2015, а потім і на голову ОТГ в минулому році. За свою кар’єру він також балотувався в народні депутати і, хоч отримав хорошу підтримку серед жителів міста, під купол не потрапив.

Під час адміністративно-територіального поділу регіону в межах реформи децентралізації Нетяжук особливо ревно відстоював збереження Фастівського району. Коли у стінах КОДА прозвучала ідея про повну його ліквідацію або ж перенесення центру у Васильків, міський голова закликав усіх фастівчан зібратися на мітинг під обласною адміністрацією та відстояти рідний район та місто. Зрештою, їм вдалося домогтися свого. 

Внаслідок об’єднання з сусідніми селами, Фастівська громада із фінансово спроможної перетворилася в дотаційну, і невиконання дохідної частини міського бюджету за перше півріччя 2021 року склало 6,3 млн грн. У той же час Фастівська ОТГ перша в Україні застосувала європейський підхід до розподілу керівних посад у міській раді, що може послужити хорошим прикладом для інших органів місцевого самоврядування.  

В Ірпені ж керівний склад міської ради змінювався ще частіше, разом із сценаріями постійних політичних перипетій, однак головні дійові особи в них залишалися незмінними. До 2006 року очільником Ірпінської мерії був Володимир Скаржинський. Потім на чергових місцевих виборах перемогу здобула Мирослава Свистович. Цей результат довгий час не оприлюднювався у зв’язку з тим, що кандидат від Нашої України Олег Бондар подавав численні скарги до суду з вимогами визнати вибори недійсними. 

Зрештою, Ірпінська міська рада таки проголосувала за зняття Свистович з посади, а ВРУ призначила перевибори. Проте очільниця міста так легко здаватися не збиралася і незабаром завітала до міськради з рішенням апеляційного суду на її користь. Та до кабінету її так і не пустили. Цікаво, що за час судових процесів міська рада кілька разів збиралася для вирішення земельних питань та встигла роздати десятки гектарів землі. А сама Мирослава Свистович пізніше розповідала, як під час її перебування на посаді мера, їй пропонували 2 млн доларів за те, аби вона не протидіяла забудові заплави Ірпеня.

Після перевиборів у вже майже рідне для себе крісло мера повернувся «регіонал» Володимир Скаржинський, близький до сім’ї експрем’єра Миколи Азарова. Проте керувати йому судилося недовго – після втечі Януковича його «попросили» піти у відставку за власним бажанням. Натомість, в.о. міського голови ненадовго став «свободівець» Богдан Мельничук. А в жовтні 2014 року керувати Ірпенем почав вже відомий тоді в місті бізнесмен та забудовник Володимир Карплюк.

Здобути перемогу на мерських виборах йому було не важко, адже він мав не лише потужний фінансовий ресурс, а й підтримку одіозного ексректора податкової академії Петра Мельника, а також свого кума – міського голови Бучі Анатолія Федорука. Також подейкують, що певні ресурси в Карплюка вклав колишній співвласник групи ІСД, нардеп Сергій Тарута.

На той час вплив Мельника в Партії регіонів уже значно слабшав, однак досить сильні позиції в Ірпені ще збереглися. Варто відзначити, що саме завдяки його зусиллям Ірпінський індустріальний технікум перетворився у Національний університет державної податкової служби України, який дав значний поштовх для розвитку міста. Мельник залишався його ректором до 2013 року, коли під час корупційного скандалу не написав заяву про звільнення.

Володимир Карплюк до сьогодні залишається одним із найвідоміших фігур Ірпеня, перш за все, за рахунок скандалів за його участю. На його рахунку неабияка кількість кримінальних справ, низка незаконних забудов та багато земельних махінацій, до яких він залучав і свого кума Федорука. Але пізніше стосунки між ними серйозно зіпсувалися.

Через три роки роботи міський голова самовільно вирішив скласти повноваження задля участі в парламентській кампанії, і «щоб зміни, які відчув Ірпінь, відчули всі населені пункти України». Рік після того обов’язки голови виконувала його радниця та секретарка міської ради Анастасія Попсуй. Завзята активістка, яка, як і її шеф, любила співпрацювати із забудовниками та за короткий час встигла засвітитися не в одній скандальній історії. У 2019 році новим секретарем Ірпінської міської ради, та, відповідно, в.о. міського голови став ще один протеже Карплюка – Андрій Літвинов. Політичний курс міста залишається незмінним і до сьогодні. Адже при владі досі перебуває команда Володимира Карплюка. На виборах голови Ірпінської ОТГ перемогу здобув його колишній перший заступник – Олександр Маркушин.

А ось згаданий вище Анатолій Федорук керує Бучею вже більше 20 років абсолютно одноосібно і фактично створив місто з нуля. Уперше він був обраний головою ще у 1998 році, коли Буча була селищем міського типу у складі Ірпінської міськради. Натомість, вже після 8 років очільництва Федорука смт отримало статус міста. Тривалий час мер також керує регіональним представництвом Асоціації міст України та координує від столичного регіону співпрацю з містом Києвом у питаннях розвитку агломерації.

Свій вплив Анатолій Федорук продемонстрував і під час адміністративно-територіальної реформи. Завдяки його зусиллям та дружбі з провладною партією, Буча стала центром одного із семи укрупнених районів Київщини, хоча, згідно з рекомендаціями Кабміну, ним мав бути Ірпінь. Також Федоруку вдалося збільшити межі Бучанської ОТГ за рахунок приєднання до неї смт Ворзель, де головою є сестра мера. Депутати, які були противниками такого доленосного для селища рішення, заявили, що воно було ухвалене з порушенням конституційних прав громадян. Але врешті-решт змирилися…

У 2014 році Федорук посів друге місце у «Рейтингу міських голів», згідно з дослідженням науковців Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Центру політичних та інформаційних технологій «Демократія і розвиток» (на першому місці тоді опинився міський голова Львова Андрій Садовий). Були відзначені хороші показники Бучі за рівнем екології, комфортності життя, високий рівень народжуваності та низький – смертності. Сьогодні Буча дійсно є інвестиційно привабливим передмістям української столиці. За останні роки там відкрито Бучанську українську гімназію, реалізовуються проєкти індустріального парку «Мироцьке» та кластера олімпійських видів спорту.

Як бачимо, процес становлення місцевого самоврядування на Київщині – досить складний і тривалий. Децентралізація відкрила перед місцевою владою безліч можливостей, які в той же час стали ризиком для громад. І для того, аби жителі ОТГ не потрапили в пастку максимально широких повноважень їхніх очільників, реформа передбачає введення інституту префектів. Планується, що ці держслужбовці будуть рівновіддалені від політичних сил та незалежні від локальних еліт, а призначатимуться на конкурсній основі не більше, ніж на три роки. 

Головна функція префекта – нагляд за законністю ухвалених рішень на місцях. Введення таких «наглядачів» виглядає зараз дуже доречним – інакше свавіллю органів місцевого самоврядування не запобігти. Водночас виникають і побоювання, що префекти будуть знищувати місцеве самоврядування в тих громадах, де голови не є представниками партії влади. З іншого боку, вони можуть формувати з місцевими елітами корупційний симбіоз, що призведе до абсолютної узурпації влади. Тому в питанні регіональної політики потрібно знайти баланс. І це головне завдання для президента, уряду та народних обранців на наступні роки.

Читати "Моя Київщина" у Telegram
Євгенія Любомирська
журналістка