Якщо у 72 бригади не вистачає танків, то їх порізали на метал по команді Рахліцького

Знаєте, чого найбільше не пробачає фронт? Зради. Не лише тієї, де хтось із автоматом перейшов на бік ворога. А й тієї, де тил здає передову. Потихеньку, за «відкати», за «на чай», за шмат металу.

72-га бригада воює під постійними обстрілами. Просять танк. Їм кажуть, що немає. Питають: «А де ж вони?» І тиша. А потім десь в тилу, у Побузькому на Кіровоградщині, бахає снаряд — у музеї. Бо хтось вирішив різати танк на металобрухт. Бо Рахліцькому, директору музею, треба було ще одну премію за «ефективне управління». Один із тих танків мав би бути в строю. Але він став шматками металу…

Ще й двоє людей постраждали. Один – із вибитим оком. Другий – зі зламаною ногою й пробитою артерією. А все через те, що в стволі залишився снаряд. Бо «спеціалісти» різали техніку, не маючи ні дозволів, ні розуміння, ні сумління.

Цей музей мав бути святинею. Аби туди приводили молодь, щоб розповідати, що таке служба, честь, обов’язок. А тепер це символ того, як держава втрачає обличчя через кількох вгодованих «господарників», що доять державу й плюють на безпеку.

Поки в окопах рахують кожен патрон, у музеї на зарплаті «мертві душі». Поки старі БТРи передають на ремонт, їх пиляють і здають за копійки. Не ворог винен у цьому. Це наш внутрішній фронт. І якщо його не зачистити, ми будемо програвати, навіть виграючи на полі бою.

Хто ж нестиме відповідальність за розпилені танки? За поранених? За зневагу до армії, до людей, до пам’яті?