Життя після АТО: з якими проблемами стикаються ветерани неоголошеної війни

Важко повірити, але війна на сході України триває уже п'ятий рік поспіль. І хоч масштаби бойових дій лише зростають, пересічні люди вже сприймають їх як буденність, і часто забувають про тих, хто бореться за наш мир. Координатор з питань медицини та соціального захисту Громадської спілки "Федерація ГО учасників АТО Київщини" Ірина Гук розповіла кореспондентові "Моєї Київщини" про найпоширеніші проблеми учасників АТО та їхніх сімей

Проблема 1. Відсутність системи, яка навчала б громадян толерантному ставленню до учасника АТО.

Ви колись звертали увагу на те, скільки соціальної реклами, що стосується війни на сході України, бачите кожного дня? Важко відповісти на це запитання? А все тому, що в нас у країні її майже немає. Ні на радіо, ні на телебаченні, ні на білбордах. Населення не навчають правильному ставленню до учасників АТО.

Візьмемо, наприклад, Ізраїль. Там дуже могутня реклама, патріотичне виховання. Місцеві військові стараються до закладів харчування у формі не заходити, тому що їм приносять нульові рахунки – відвідувачі домовляються між собою умовними знаками і показують касиру, що вони замість них заплатять. Там ідеологія побудована на повазі до тих, хто захищає державу, оберігає їхній мир та спокій. У нас, на жаль, такого немає. Більше того, трапляється хамське ставлення: "А я тебе туди не відправляв".

Тому сьогодні одна з найголовніших проблем – це те, що нам не вистачає патріотичного виховання. Багато хто не розуміє, що ці люди були у самому пеклі і бачили багато такого, чого ми, дякувати Богу, ніколи не побачимо. Усе налагодиться лише тоді, коли у нас в країні буде розроблена система, що навчає громадян толерантному ставленню до учасника АТО.  Коли у школах буде предмет, на якому навчатимуть учнів тому, що вони мають допомагати людям, які постраждали від війни. Наприклад, матерям, які втратили своїх дітей.

Немає й програм, які б навчали самих учасників АТО адаптації після війни. Ви ніде не побачите гасло: "Ти виконав свій обов’язок, тепер попіклуйся про своє здоров'я – звернися до лікаря, до психолога".

Проблема 2. Масове виникнення та загострення захворювань.

У 2014 році, коли була перша і друга хвиля мобілізації, на фронт забирали всіх, без проведення медогляду. Тоді туди потрапили навіть ті, у кого була інвалідність, черепно-мозкові травми, хронічні захворювання. На це просто не звертали уваги. Зараз всі ці люди повернулися додому і почали відчувати всі ті зміни, які сталися в їхньому організмі. Адже коли людина знаходиться в постійному стресі, всі захворювання загострюються, при чому з великою швидкістю. Також до цього варто додати й те, що ще на Майдані людей травили газом, незрозумілого складу й походження, від чого теж почали розвиватися різноманітні хвороби. Та й на війні використовуються заборонені снаряди, від яких наслідки жахливі. Якщо ж взяти саму зону проведення бойових дій, наприклад, Луганську область, то там, як відомо, завищений радіаційний фон. Всі ці фактори призводять до того, що, окрім різноманітних травм та пошкоджень, які бійці здобувають на війні, у хлопців відбуваються й інші зміни в організмі, виникає велика кількість захворювань. Це може статись не лише тоді, коли військовий перебуває в зоні АТО, а й після того, як він повернувся додому. Зараз значно зріс відсоток онкології не лише у чоловіків, а й у їхніх дружин та мам, жіночої частини учасників АТО. Якщо говорити про людей віком до 35 років, то в них, зазвичай, виникають захворювання крові, лімфоми. А у людей після 35 років онкологія зазвичай розвивається у тих органах та системах, які до цього були уражені хронічними захворюваннями.

Проблема 3. Непрофесійність лікарів та воєнного персоналу.

У воєнно-польових та прифронтових госпіталях ставлення до учасників АТО дуже хороше. Але є військові частини, в яких на проблеми бійців просто не реагують. І вони з різними захворюваннями продовжують служити, їх ніхто не відправляє до госпіталів. Як наслідок, хлопці мають великі проблеми зі здоров'ям. І після цього вони Міністерству оборони вже не потрібні, вони - "використаний матеріал", ними опікуються  лише родичі та волонтери. Дякувати Богу, якщо хтось із них знає, як  оформляти інвалідність, чи звертається за порадою до волонтерів і потім отримує гарантовані Законами України виплати та пільги. Але в більшості випадків цього не відбувається. Знову ж таки, тут грає роль те, що коли на війні людина отримує поранення чи контузію, їй повинні все це документально оформити, тобто має бути акт розслідування та форма 5. Але в багатьох, особливо тих, хто служив у 2014 – першій половині 2015 рр., цих документів немає. Зрозуміло, що коли йшли бої, всім було не до цього. Але чому пізніше командир не пройшов з медперсоналом підрозділами і не запитав бійців, у кого після вибуху паморочилася голова, хто втратив свідомість, у кого йшла кров з носа та вух? Адже це перевірені світовою практикою симптоми контузії. Часто цього ніхто не робить. Хоча кожен командир несе відповідальність за здоров'я свого підлеглого.  Таким чином, з 2014 року й до цих пір волонтерам доводиться "розгрібати" наслідки неоформлених контузій. А це страшна річ, яка означає не лише те, що потрібно збирати масу показань та документів, це, в першу чергу, стан здоров'я людини. Тут також варто сказати про те, що наші лікарі за старими нормами вважають, що контузія – це закрита черепно-мозкова травма. Але, насправді, вона стосується всього організму і невідомо, який орган отримав найбільший стрес. Раніше військові раз у півроку проходили обстеження, і це було правильно, адже запускати такі травми не можна – почнуться незворотні процеси в організмі, які виправити буде дуже складно.

Колись у Київські області був такий випадок – у хлопця почалося запалення лімфатичних вузлів, яке супроводжувалося іншими реакціями організму. А військовий лікар йому сказав помазати їх йодом. На жаль, коли хлопець таки потрапив у шпиталь та його проблему виявили, вже нічого не можна було вдіяти, і його втратили. У цьому й виявляється те безвідповідальне ставлення на місцях воєнного персоналу. Та бувають непрофесійні лікарі і в госпіталях. Дуже багатьох з недолікованими захворюваннями, гепатитом С відправляли назад до АТО. Наприклад, у Київському центральному госпіталі хворих посилено лікували хіміопрепаратами, а потім відпускали знову на фронт, при цьому призначали дієту №5 та щомісячне обстеження у інфекціоніста. Скажіть, будь ласка, як на війні можна харчуватися за дієтою №5? І де там знайти інфекціоніста? Тобто, для них головне – написати, що далі – нікого не хвилює.

Також проблеми виникають тоді, коли хлопці звільняються в запас, чи їх списують по комісії. Їм стараються швидше оформити "бігунок", отримати від них розписку про те, що вони претензій до частини не мають, а коли мова йде про документи, відповідь стандартна – "Ми їх тобі потім вишлемо". Хоча все зобов'язані видати відразу. Військовий, який отримав, за рішенням МСЕК групу інвалідності, а його захворювання пов'язане із захистом Батьківщини, подає документи на оформлення пенсії, і виявляється, що необхідних паперів немає. Тоді військкомат робить запити в частину, і цей процес затягується надовго. У нас був випадок, коли чоловік чекав рік, і, відповідно, весь цей період не отримував по інвалідності ніяких виплат. Це порушення статуту, порушення Законів України командирами по відношенню до підопічних. Але за весь час війни ніхто не був покараний. Тому це знову ж таки на плечах волонтерів.

Та треба схилити голови перед медиками наших обласних лікарень. Їхнє ставлення до учасників АТО та до членів їхніх сімей на дуже високому рівні, особливо, якщо це стосується онкологічних проблем. У нас налагоджені контакти з першою та другою обласною лікарнями. Їхні лікарі, в більшості випадків, добре ставляться до тих, хто воював, вони розуміють, хто тримає на своїх плечах наш мир. Директор онкодиспансеру – Олег Ременник, творить дива. Всі, хто з ним зіштовхувалися, завжди дуже добре відгукувалися. Окрема подяка начмеду першої обласної лікарні – Андрію Турчину, головному лікарю другої обласної лікарні – Володимиру Єлагіну та начмеду Нестору Белею. Велике щастя, що є такі професіонали.

Окрема вдячність головному лікарю обласної МСЕК – Олександру Матяшу. Я часто чую, що в інших областях з допомогою губернаторів та МОЗ викликають головних лікарів комісії МСЕК, тому що на них дуже багато скарг. У нас цього немає. Якщо на районних комісіях виникають якісь питання чи хлопці не згодні з їхнім висновком, обласна – завжди ретельно все переглядає та в більшості випадків  виносить рішення на користь бійців. Крім того, в області налагоджене транспортування інвалідів, яким важко їхати у громадському транспорті, потязі, літаку. За це низький уклін головному лікарю медицини катастроф Олександру Курмишову. Та, на жаль, така ситуація не всюди. Рівень лікарів на місцях, у районах, гірший і  ставлення до учасників АТО теж.

Зараз ми запускаємо програму, яка стосується здоров'я волонтерів, так як кількість хвороб та смертей серед них теж виросла. Федерація звернулася до заступника голови облради Володимира Майбоженка з певними пропозиціями. Планується, що до кінця листопада ця програма почне діяти. У інших областях такого поки що немає.

Щодо Національного переліку основних лікарських засобів варто сказати, що в ньому багато недопрацювань. Наприклад, не враховані останні сильнодіючі антибіотики, які необхідні, якщо в учасника АТО були якісь хірургічні втручання. В області давно налагоджена тісна співпраця з  районними представниками ГО, Асоціацій та волонтерських об’єднань, тому всі ці питання ми вирішуємо разом. Але учасників АТО та членів їхніх сімей не повинно хвилювати є ліки чи немає. Адже безкоштовне лікування і перелік безкоштовних ліків передбачені державою. Та, незважаючи на всі проблеми, які з цим пов'язані, ми стараємося завжди знайти вихід із ситуації.

Проблема 4. Відсутність правильної та вчасної психологічної допомоги.

Ще один важливий момент – за психологічними параметрами не кожен підходить для служби в АТО і навіть для служби в армії. Але, знову ж таки, у 2014-2015 роках це до уваги ніхто не брав. У військових було багато нервових зривів і під час перебування в частинах, і після поверненням додому, окрім того, було багато самогубців. Ген воїна, який є у багатьох чоловіків, у декого відсутній – не всі створені для воєнних дій. Це не страшно. Хтось лірик, хтось фізик, а хтось воїн. І перед тим, як людина потрапить в зону бойових дій, потрібно обов'язково провести тестування, щодо того зможе вона служити чи ні. Не те тестування, яке проводить військкомат лише для того, аби від нього відчепилися, а з професійним психологом. Якщо на початку війни таких було мало, то зараз, на 5 році, їх кількість не збільшилася. Хоча за цей час цю проблему можна було виправити.

Візьмемо для прикладу 72 бригаду, коли вона потрапила під масований удар градів. Важко навіть уявити той стан, в якому опинилися військові. Відомо, що тоді дві людини збожеволіли, дуже багато стали заїкатися. Але з ними ніхто не займався, навіть лікарі їх фактично не оглядали. І це великий мінус. На жаль, на помилках ніхто не навчається. Досі в нас немає сильної команди психологів, а капелани не можуть надавати ту психологічну допомогу, яка необхідна учасникам АТО. Окрім того, з військовими потрібно займатися після виходу з зони бойових дій. З кимось в групах, з кимось індивідуально. Під час повернення зі стану війни у стан миру, вони мають проходити соціально-психологічну адаптацію. Адже коли боєць стане перед дверима свого будинку, він має розуміти, що війна повинна залишитися за порогом. Не можна нести додому все те, що він пережив. Хоч це ніколи й не забудеться й залишиться з ним назавжди. Деякі військові з цим справляються самостійно, деякі починають пити, деякі стають наркоманами, деякі закінчують життя самогубством. Як у кожної людини є поріг болі та чутливості, так і з цим. Комусь достатньо про це поговорити, можливо, з незнайомою людиною чи з кимось, хто пережив таке ж, а комусь потрібен психолог, але не дівчинка молода, а чоловік, якому він може довіритись.

З жінками та матерями бійців АТО теж мало хто працює. Хоча варто розуміти, що, якщо твоя дитина воює там, ти подумки воюєш з нею. Бійці не розказують всього, але через телебачення, новини, якісь розповіді, жінки про все здогадуються. У нас не готують сім'ї до повернення рідних з фронту. Тому вони не знають, як себе з бійцями вести. Їхні дружини кажуть: "Це не мій чоловік, мій чоловік був іншим". Тому багато сімей розпадається – деякі жінки не можуть дочекатися чоловіків з війни, деякі йдуть після їхнього повернення. Підтримки їм ніхто не надає, адже в нас немає культури психологічної допомоги.

Проте, варто зазначити, що свій внесок в це все ж зробила Психологічна Кризова Служба, вони почали працювати ще з часів Майдану. Також велику допомогу надають ті учасники АТО, які отримали психологічну освіту і, повернувшись з війни, розпочали хвилю "Рівний  рівному". Хороші психологи є в Центрі "Axios". Вони допомагають і з психологічного боку, і з пошуком роботи, визначають, як можна пройти перекваліфікацію. Але цього дуже й дуже мало. Та кількість психологів, яка є, не справляється з великою кількістю військових. Ми забуваємо, що від психологічного стану учасників АТО та їхніх сімей залежить дуже багато, в тому числі й їхнє фізичне здоров'я.

Проблема 5. Вплив війни на несформовану дитячу психіку.

Ми постійно говоримо про дорослих, але забуваємо про маленьких дітей. АТО накладає відбиток і на їхній стан. І ми вже чекаємо зі страхом того, як це на них відобразиться. Маленька дитина, якій було років 5-6, коли забирали тата, бачила, що його немає. Скоріше за все, мама й бабуся їй не казали, де батько. Потім він міг прийти додому у відпустку у військовій формі, а дитя бачило, що мама плаче, засмучена. Десь підсвідомо це обов'язково відкладається. Звісно, потім дитина виросте і зрозуміє, що тато служив, тато герой. Але коли у неї почнеться гормональна перебудова, ніхто не знає, як відреагує організм, що підніме з середини, які страхи, які хвороби. Це велика проблема, якою ніхто не займається.

Спілкувалася Юлія Стрільник, "Моя Київщина"